Олексій Онищенко (1928 - 2006), академік НАНУ, керівник відділення аграрних проблем Інституту економіки НАНУ

Olexij Onischenko (1928 - 2006), Memder of the National Academy of Sciences of Ukraine, Head of Agrarian Problems Department of the Institute of Economy at NASU

ФОРМУВАННЯ НОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЙНОЇ СТРУКТУРИ АГРАРНОГО СЕКТОРА УКРАЇНИ

FORMING OF NEW ORGANIZATION STRUCTURE OF AGRARIAN SECTOR OF UKRAINE

Розкриваються особливості притаманних ринковій економіці форм господарювання на селі, узагальнюється досвід формування організаційної структури сільськогосподарського виробництва в інших, зокрема постсоціалістичних країнах, висловлюється припущення щодо шляхів поступового створення такої структури в нашій країні.

Uncovering forms of ownership in the rural raions, inherent to the market economy; summarizing the experience of agricultural development in the former socialistic countries, suggesting the ways for creating similar structure in our country.

Опубліковано в №1, січень 1999 року.

Організаційна структура тієї чи іншої галузі — це сукупність організаційно-правових форм господарювання, певне співвідношення яких забезпечить її функціонування. Особливості таких форм обумовлюються багатьма параметрами, серед яких, мабуть, найважливішим є те, на якій формі власності кожна з них заснована. Нас, безумовно, цікавить питання про те, якою може бути організаційна структура аграрного сектора України в ринковій економіці, перехід до якої розпочався.

Здійснені в аграрній сфері України зміни у формах власності, зокрема передання значної частини державних сільськогосподарських земель у колективну власність недержавним сільськогосподарським підприємствам, розподіл її на земельні частки (паї) між членами трудових колективів цих підприємств, паювання майна в колгоспах стали важливою соціально-економічною передумовою для реструктуризації форм господарювання суспільного сектора, що склалися за довгі роки соціалістичного будівництва, в інші організаційно-правові форми, засновані на приватній власності й відповідних їй економічних відносинах.

Колгоспи (за винятком окремих з них) змінили свою форму на колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), спілки селянських господарств, асоціації селян-власників тощо. КСП від своїх попередників-колгоспів відрізняються тим, що члени в них мають визначені земельні частки (паї) в колективній земельній власності та майнові паї в колективному майні, а також право розпорядження ними, зокрема право на вилучення відповідних земельних ділянок та одержання вартості майнового паю грошима чи конкретним майном з метою створення селянського (фермерського) господарства, передання того і другого в оренду чи розпорядження ними в інший передбачений законодавством України спосіб. Всі ці риси притаманні і спілкам селянських господарств та асоціаціям селян-власників, оскільки в основу їх формування і функціонування покладено принципи, передбачені Законом “Про колективне сільськогосподарське підприємство”.

Названі вище риси КСП, а отже й спілок, асоціацій тощо, відносять їх до підприємницьких структур. Проте, вони не проявляють себе такими. Психологія їх членів залишилася незмінною, ставлення до землі й інших засобів виробництва, до виконання своїх трудових обов’язків – також. У зв’язку з цим цілком закономірним слід вважати процес перетворення даних структур у більш прийнятні, більш пристосовані до ринкових умов господарювання підприємства. І цей процес уже розпочався. Ініціаторами його, як правило, виступають керівники господарств, яким притаманне почуття нового, прогресивного.

Для перетворення колективних сільськогосподарських підприємств у більш прийнятні підприємницькі структури відповідна законодавча база створена, хоч і не зовсім досконала. Нею передбачена можливість формування усіх господарських структур, які мають місце в аграрних сферах розвинених країн ринкової економіки. Це – селянські (фермерські) господарства, господарські товариства різних видів, сільськогосподарські кооперативи. В Україні, як і в інших країнах колишнього соціалістичного табору, наведений перелік форм товарного сільськогосподарського виробництва значною мірою доповнюється ще особистими підсобними господарствами селян та інших громадян, які останнім часом значно підвищили свою товарність.

Названі форми господарювання, маючи спільні риси в тому, що базуються на приватній власності їх засновників, разом з тим суттєво різняться між собою.

Особливістю господарських товариств усіх їх видів є те, що в них трудові відносини відокремлені від відносин власності. Засновники таких структур, вкладаючи свій капітал до їх статутних фондів, не обтяжені обов’язком брати трудову участь в них і, разом з тим, не мають права претендувати на таку участь, якщо на це немає відповідної згоди з боку керівних органів даних структур. В усіх господарських товариствах застосовується наймана праця і працюючі в них засновники є найманими працівниками, працюють за контрактами. В КСП, як відомо, їх члени мають право на трудову участь у колективному господарстві і зобов’язані брати таку участь.

Розглядувана особливість господарських товариств дає можливість в процесі їх створення на базі КСП включати всіх його членів з їх майновими паями і земельними частками до числа засновників товариства, і разом з тим не залучати окремих з них (пияків, нероб і т. п.) до трудової участі в діяльності товариства. Це – один з важливих мотивів, який береться до уваги при прийнятті рішень про реорганізацію КСП в господарські товариства.

Види господарських товариств відрізняються участю засновників у розподілі одержаних товариством прибутків, у несенні відповідальності за борги його та в управлінні діяльністю товариства. Враховуючи те, що аграрна сфера є сферою підвищеного ризику, найбільш прийнятними з усіх видів господарських товариств у цій сфері в усьому світі вважаються господарські товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства, засновники яких несуть відповідальність перед кредиторами лише майновою власністю, що належить їм у товаристві. Не випадково саме такі товариства створюються в аграрній сфері й нашої країни.

Сільськогосподарські виробничі кооперативи, можливість створення яких передбачена недавно прийнятим Законом «Про сільськогосподарську кооперацію», уособлюють в собі, з одного боку, риси господарських товариств, з іншого – риси КСП. З господарськими товариствами, зокрема з командитними, їх ріднить те, що не всі члени кооперативу беруть участь в управлінні діяльністю кооперативу. Асоційовані члени кооперативу не мають такого права. Вони також не можуть претендувати на трудову участь в кооперативі. В принципі, така участь можлива, але, як і в господарських товариствах, за трудовими угодами. Ця особливість сільськогосподарських виробничих кооперативів при їх створенні на базі КСП дозволяє залучати до них як асоційованих членів не лише пенсіонерів, які не можуть чи не бажають брати трудову участь в кооперативі, а й інших осіб, які не виявили себе сумлінними працівниками.

Спільна риса кооперативу і КСП полягає в тому, що члени кооперативу працездатного віку (крім тих, що прийняті як асоційовані члени) мають право і зобов’язані брати трудову участь в кооперативі. При припиненні такої участі вони вибувають з кооперативу або повинні переоформитись в асоційовані члени.

Отже, на відміну від господарських товариств, у сільськогосподарських виробничих кооперативах трудові відносини працюючих у кооперативі членів не відокремлені від відносин власності. Працюючі члени кооперативу поєднують у собі власників, господарів і працівників. На такому статусі знаходиться переважна більшість селян в усіх країнах сформованої ринкової економіки, де основу аграрного сектора становлять селянські господарства. Цілком імовірно, що ця особливість сільськогосподарських виробничих кооперативів буде братися членами КСП до уваги при вирішенні ними проблеми, що створювати на базі КСП – виробничий кооператив чи товариство.

Треба зазначити, що в аграрних сферах країн з розвиненою ринковою економікою виробничих кооперативів практично немає. Всі існуючі там кооперативи за нашою класифікацією, передбаченою Законом «Про сільськогосподарську кооперацію», є обслуговуючими кооперативами. Створюються вони, як правило, для організації виконання спільними зусиллями членів кооперативу видів діяльності, які лежать за межами безпосередньо виробництва сільськогосподарської продукції (зберігання, переробка, реалізація продукції, матеріально-технічне, фінансове та інше забезпечення тощо). Кооперування у справі безпосередньо виробництва сільськогосподарської продукції в цих країнах не набуло поширення, але окремі приклади такого кооперування мають місце, зокрема у країнах Західної Європи (виробництво насіння деяких сільськогосподарських культур, кормів тощо).

Сільськогосподарські виробничі кооперативи набули поширення лише у колишніх соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи в процесі реструктуризації господарств суспільного сектора – держгоспів і колективних підприємств, які хоч і називалися виробничими кооперативами, насправді ж були аналогами наших колгоспів. Нові кооперативи в цих країнах засновані на принципах, вироблених світовою практикою кооперативного руху. Насамперед, мається на увазі, що засновуються такі структури у всьому світі на приватній власності їх засновників.

Виробничі кооперативи у сфері безпосередньо виробництва сільськогосподарської продукції вже почали створюватись і в нашій країні, незважаючи на те, що Закон «Про сільськогосподарську кооперацію» не є досконалим. Зокрема, він ставить у невигідні умови асоційованих членів при розподілі доходів кооперативу. Закладений в Законі принцип цього розподілу цілком відповідає особливостям обслуговуючих кооперативів, але не зацікавлює вступати до виробничих кооперативів членів КСП — пенсіонерів, оскільки основна маса доходу, що визначається до розподілу між членами кооперативу, має розподілятися між працюючими членами кооперативу у вигляді кооперативних виплат пропорційно трудовій участі їх в кооперативі.

Посиленої уваги до себе заслуговує проблема розвитку селянських (фермерських) господарств. Справа в тому, що нерідко ще висловлюється думка, зокрема впливовими в державі особами, про те, що фермерство у нашій країні не прижилося, не відбулося, не відповідає ментальності наших селян, які буцімто не звикли до індивідуальної праці. Насправді ж фермерство в Україні не набуло до цього часу значного поширення внаслідок відсутності відповідних умов, насамперед – державної підтримки фермерів. А в цілому головною причиною цього є глибока економічна криза в країні і, зокрема, в аграрному секторі.

Супротивники розвитку фермерства обґрунтовують недоцільність формування селянських господарств низькою концентрацією виробництва в них. Дійсно, фактор концентрації виробництва, розміру господарств має велике значення. Але, як показали дослідження, проведені на даних Польщі, де в період будівництва соціалізму функціонували дрібні селянські господарства (середній розмір за площею сільгоспугідь – 6,3 га), колективні господарства (327 га) і держгоспи (2400 га), селянські господарства, порівняно з колективними господарствами і держгоспами, в цілому ефективніше використовували свій ресурсний потенціал, а особливо ті з них, які мали більші земельні наділи. З цього зроблено два висновки. Перший: віддаючи належне доцільності концентрації виробництва, відзначаючи незаперечну роль цього фактора у підвищенні його ефективності, слід визнати, що фактор приватної власності діє більш ефективно порівняно з фактором концентрації виробництва, чим і пояснюється вища ефективність дрібних селянських господарств порівняно з крупними колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами. Другий висновок: найкращого результату можна досягти, поєднуючи приватну власність і концентрацію виробництва. Саме такий підхід має бути задіяний у процесі реструктуризації господарств суспільного сектору у приватновласницькі структури. [1] Тобто, здійснюючи даний процес, необхідно намагатись максимально зберегти цілісність земельних і майнових комплексів існуючих господарств.

Як уже зазначалося, зараз немає сприятливих умов для розвитку фермерських господарств (як і для інших форм господарювання). Є підстави вважати, що з появою необхідних умов процес формування їх набуде широкого розповсюдження, як це має місце в колишніх соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи.
Останнім часом в Україні поширюється процес оренди земельних часток членів КСП, в тому числі селянськими (фермерськими) господарствами і, зокрема, процес створення так званих приватно-орендних підприємств.

Орендована земля у складі землекористування селянських господарств та інших господарських структур в країнах усталеної ринкової економіки становить досить суттєву частку – 30-40 і більше відсотків. Прийняття Закону України «Про оренду землі», звичайно, сприяє поширенню земельно-орендних відносин і в Україні, вводить їх в правове поле. Шкода лише, що передбачене Указом Президента України «Про оренду землі» положення про можливість виділення земельних часток двом і більше їх власникам земельної ділянки єдиним масивом без визначення земельних часток на місцевості й зі збереженням права на виділення їх в натурі не відбито в Законі «Про оренду землі». Відсутність такого положення обумовлює необхідність при переданні земельних часток в оренду виділяти кожну з них в натурі. А це пов’язане з немалими витратами коштів, яких немає ні у КСП, ні в їх членів. Крім того, це ускладнює процес формування цілісних земельних масивів господарських структур, які в своїй сукупності з часом утворять ринкову організаційну структуру сільського господарства України. Мається на увазі, що припинення угод про оренду земельних ділянок окремими їх власниками призведе до порушення цілісності земельних масивів господарств-орендарів.

За даними Мінагропрому, станом на середину 1998 року в Україні, крім КСП, селянських спілок й асоціацій, радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств та міжгоспів, налічувалось більше 660 товариств з обмеженою відповідальністю, близько 630 акціонерних товариств відкритого й закритого типу, близько 200 приватних господарств з орендними відносинами, близько 140 сільськогосподарських кооперативів, 37 тис. селянських (фермерських) господарств і більше 11 млн. особистих підсобних господарств населення. Нові форми господарювання поки що використовують незначну частку сільськогосподарських угідь країни. Але процес створення таких форм поступово наростає. Яким з них буде надаватися перевага в подальшому та в якому співвідношенні вони будуть знаходитись, створюючи відповідну організаційну структуру аграрного сектора, важко передбачити.

Цікавими з цього приводу слід вважати результати опитувань, проведених Проектом приватизації землі та реорганізації колективних сільськогосподарських підприємств в Україні, що виконується за технічної допомоги Міжнародної Фінансової Корпорації та фінансової підтримки Британського урядового Фонду ноу-хау й інших держав. Опитувались учасники семінарів, проведених протягом 1998 року з методологічних і методичних засад реорганізації КСП майже в усіх областях України. На анкетні запитання відповіли 2272 учасника семінарів, серед них 38 відсотків становили керівники і спеціалісти КСП, один відсоток – фермери, ще один – голови сільських рад, 39 відсотків – працівники районної ланки управління сільським господарством та земельними ресурсами, 15 – обласної, один – центральної і 5 відсотків – науковці. Всі ці респонденти мають те чи інше відношення до процесів сучасних аграрних перетворень. Кожний учасник опитувань мав можливість відповідати на поставлені запитання, виходячи суто з власних переконань.

Одним із запитань було таке: «Чи підтримуєте Ви ідею реорганізації КСП в Україні?» 81 відсоток опитаних дали ствердну відповідь і лише 9% – негативну (10 відсотків не визначились). Прихильники реорганізації в переважній своїй більшості вважають, що «КСП повністю себе вичерпали», що «землі потрібен господар». Супротивники ж реорганізації КСП дотримуються протилежного: «лише колективні господарства спроможні вивести сільське господарство з кризи», «необхідно дати нормально працювати КСП», «Україна загине без КСП», «без підтримки держави ніякі реформи не приведуть до позитивних результатів». З приводу останнього заперечень не виникає. Дійсно, лише організаційними заходами кризи не подолати. З іншими ж твердженнями важко погодитись.

За 60 з лишнім років існування колгоспно-радгоспної системи в колишньому СРСР, в т. ч. і в Україні, і майже за чотири десятиріччя функціонування аналогічних систем в усіх колишніх соціалістичних країнах Центральної і Східної Європи не були на практиці доведені її переваги над системами, заснованими на приватній власності на землю й інші засоби виробництва. Тому не випадково всі колишні соціалістичні країни з набуттям реальної політичної незалежності стали на шлях переведення своїх економік на приватновласницькі основи. Досвід доводить, що в тих з цих країн, де процес реструктуризації відносин власності і форм господарювання на селі відбувався і відбувається відносно прискорено, спад виробництва в сільському господарстві призупинено і в окремих з них вже відновлено обсяги виробництва продукції, які вони мали до реструктуризації аграрного виробництва.


Таблиця 1. Уявлення респондентів про організаційну структуру аграрної сфери України у перехідний період

В процесі проведення опитувань серед учасників семінарів з’ясовувалося також їх ставлення до застосування різних форм господарювання в аграрній сфері як на сучасному, перехідному до ринку, етапі, так і в майбутньому, тобто в умовах сформованих ринкових відносин. Усі респонденти називали по кілька форм господарювання, що цілком зрозуміло: склад цих форм є і буде різноманітним. Результати опитувань стосовно перехідного періоду наводяться в таблиці 1, яка засвідчує ряд важливих моментів.

По-перше, найбільше респондентів включили до організаційної структури аграрного сектора селянські (фермерські) господарства (40% респондентів) та приватно-орендні підприємства (47%). Під останніми розуміються селянські (фермерські) господарства чи приватні сільськогосподарські підприємства, що створені, як правило, керівниками реорганізованих КСП і які взяли в оренду виділені в натурі земельні частки і майнові паї всіх (чи якоїсь частини) інших членів реорганізованого КСП. Поява таких господарств зустрінута неоднозначно. Одні вважають, що ця форма господарювання, зокрема на перехідному етапі, насамперед в умовах гострої економічної (і зокрема аграрної) кризи, є найбільш придатною, оскільки підвищує зацікавленість тих, хто вже набув певного досвіду підприємницької діяльності, максимально проявити свій хист у цьому (а це, як правило, керівники господарств). Переважно більшість селян, зокрема рядових членів КСП, на жаль, поки що не мала можливості проявити такі здібності.

Супротивники ідеї формування приватно-орендних підприємств вбачають у цьому свого роду шлях відродження поміщицьких господарств, поступового обезземелення рядових селян, перетворення їх у найманих працівників. Такі “жахи” слід вважати перебільшеними, якщо при цьому взяти до уваги, що в країнах з розвиненою ринковою економікою сільськогосподарські підприємства, що засновані переважно на орендованій землі і найманій праці, є найбільш ефективними (про що детально буде сказано далі).

Цікаво зазначити, що найменше прихильників селянських (фермерських) господарств виявилося серед керівників КСП — лише 22%, в той час як серед працівників обласних органів управління — їх було 54, районних — 40%. Не менш цікаво й те, що серед названих вище категорій осіб прихильників приватно-орендних підприємств ще більше: їх частки відповідно становлять 38, 53 і 52%.

По-друге, окремі види господарських товариств (крім командитних) підтримують 18—30% респондентів. Частіше називаються товариства з обмеженою відповідальністю (30% респондентів), практично в однаковій мірі відкриті і закриті акціонерні товариства з деякою перевагою перших (відповідно 20 і 18%). Разом з цим, лише 4% респондентів допускає можливість створення командитних товариств, оскільки відповідальність за борги товариства усіма їх учасниками не лише майном в товаристві, а й власним майном не є привабливою.

По-третє, формування сільськогосподарських виробничих кооперативів передбачала чверть респондентів.

По-четверте, третина респондентів вважає, що в структурі сільськогосподарських товаровиробників матимуть місце й колективні сільськогосподарські підприємства (КСП).

Прогнозований респондентами склад організаційно-правових форм в аграрному секторі України на майбутнє не відрізняється від передбачуваного на перехідний період. Але за кожну окрему форму господарювання “висловилась” відносно менша кількість респондентів (крім командитних товариств). Зокрема, за селянські (фермерські) господарства висловилися 37% респондентів, приватно-орендні підприємства – 43, господарські товариства з обмеженою відповідальністю — 22, сільськогосподарські виробничі кооперативи — 22, КСП — 23% тощо. Це пояснюється тим, що переважна більшість респондентів включила до майбутньої структури сільськогосподарських товаровиробників меншу кількість форм господарювання порівняно з перехідним періодом.

За межами розглянутої структури залишились радгоспи й інші державні сільськогосподарські підприємства, міжгоспи та особисті підсобні господарства (ОПГ) селян та інших громадян, оскільки опитуванням з’ясовувалося питання лише формування оргструктури (як перехідного періоду, так і майбутнього), що може скластися в результаті реструктуризації колективних сільськогосподарських підприємств.

Переважна більшість радгоспів уже перетворена в недержавні сільгосппідприємства, зокрема в КСП, на котрі чекає доля колективних господарств, попередниками яких були колгоспи. Державний сектор сільського господарства суттєво звузився. За даними Держкомстату України, його частка, зокрема у складі сільськогосподарських угідь країни, зменшилась до 6,6 відсотка (на початок 1998 року) проти 24 відсотків (на кінець 1990 року). Чисельність радгоспів за цей період скоротилась майже в 4 рази. В подальшому в системі держгоспів усіх систем залишаться переважно лише ті з них, які виконують функції учбових господарств вузів і технікумів, дослідних господарств наукових закладів і ті, яким надані функції збереження, поліпшення і розмножування високопродуктивних сортів сільськогосподарських культур та порід продуктивної худоби і птиці.

Чисельність міжгосподарських підприємств, зокрема тих, що діють у сфері безпосередньо виробництва сільськогосподарської продукції, за період здійснення сучасної аграрної реформи також суттєво зменшилася – від 1249 у 1990 р. до 352 на кінець 1997 року [2]. Міжгоспи – це кооперативні підприємства, що здійснюють свою діяльність на принципах обслуговуючих кооперативів. Цілком ймовірно, що з часом вони будуть перереєстровані саме в кооперативи типу обслуговуючих у відповідності з прийнятим Законом «Про сільськогосподарську кооперацію».

Кількість особистих підсобних господарств населення за період проведення аграрних перетворень в Україні збільшилась на 24,2 відсотка, кількість садівників і городників – у 2,1 раза. Площа використовуваних усіма ними земель зросла на 64% і досягла 5,7 млн. га, у складі яких 1,2 млн. га становлять додатково виділені їм природні кормові угіддя для сінокосіння і випасання худоби. Продукція усіх цих господарств збільшилась лише на 20 відсотків. В результаті вихід продукції в розрахунку на 1 га знизився на 30 відсотків. З цього факту нерідко робиться висновок, що зниження продуктивності землі у дрібних виробників є одною з суттєвих причин зменшення загального обсягу виробництва сільськогосподарської продукції в країні.

Об'єктивна порівняльна оцінка динаміки продуктивності земель дрібних виробників має здійснюватись з урахуванням наступного: по-перше, у складі їх сільгоспугідь різко зросла частка малопродуктивних кормових угідь (від 2,8 відсотка в 1990 році до 22 відсотків у 1997 році); по-друге, у складі вирощуваних ними сільськогосподарських культур зменшилась частка продукції садів, ягідників, виноградників та овочевих культур і картоплі і збільшилася частка менш продуктивних зернових і кормових культур; по-третє, при цьому не можна не брати до уваги й те, що продуктивність земель дрібних виробників залишається у 6,3 рази вищою (у 1997 році 2640 грн. в цінах 1996 року в розрахунку на 1 га) порівняно з господарствами суспільного сектора (420 грн.).

Подальше збільшення частки земель, використовуваних дрібними виробниками, не може вважатися стратегічним напрямком формування майбутньої організаційної структури сільського господарства України. Але поки що, на сучасному етапі, коли суспільні господарства знаходяться в дуже тяжкому стані, необхідно посилити увагу до розвитку сектора дрібних господарств, які виробляють в Україні 56 відсотків валової сільськогосподарської продукції (1997 р.), але не мають ніякої підтримки з боку державних органів управління сільським господарством, а також з боку науки.


Графік 1. Частина окремих видів ферм в загальній їх чисельності в США,%

Прогнозування майбутньої організаційної структури сільського господарства України – проблема не з простих. При цьому, зокрема, бажано врахувати, якою є така структура у країнах з усталеною ринковою економікою, які має тенденції динаміки, а також взяти до уваги особливості формування структури сільськогосподарських підприємств в інших колишніх соціалістичних країнах, зокрема Центральної і Східної Європи, в процесі здійснюваних ними сучасних соціально-економічних трансформацій.

В усіх країнах з розвиненою ринковою економікою сільськогосподарське виробництво базується в переважній своїй масі на сімейних фермерських господарствах, чисельність яких поступово зменшується, а їх розміри за земельною площею зростають. Показовими в цьому плані є Сполучені Штати Америки, де за період з 1950 до 1992 року кількість ферм скоротилася у 2,8 раза, а середній розмір їх за використовуваною земельною площею зріс у 2,3 раза і склав майже 200 га [3].

Ферми в США поділяються на індивідуальні сімейні, партнерські і корпоративні. Індивідуальні сімейні ферми створюються окремими родинами. Партнерські (сумісні) – кількома сім’ями, які в переважній більшості випадків знаходяться у родинних стосунках. Управляються вони сумісно, а відповідальність за результати сумісної діяльності несуть пропорційно об’єднаному капіталу. В цьому плані вони нагадують господарські товариства з повною відповідальністю, але на відміну від них вони базуються не на найманій праці, а на праці членів сімей, що створили дану ферму. Корпоративні ферми – це господарські товариства, частіше акціонерні та з обмеженою відповідальністю, серед яких є сімейні і несімейні корпорації. Характерною їх ознакою є управління ними найманим персоналом [4].


Графік 2. Частина використання сільгоспугідь різними фермерами у США,%


Таблиця 2. Характеристика фермерських господарств США, 1992. Складено за даними : А.А. Коротких. Использование земель в семейном хозяйстве США: структура землепользования и формы землевладения. – США, 1997. – № 11.- с. 90.

Уяву про розміри різних видів ферм, поширення їх, місце у сільськогосподарському виробництві США тощо дозволяють скласти дані, наведені в таблиці 2. Основну масу ферм у цій країні становлять індивідуальні сімейні ферми (86 відсотків). Майже в половині таких ферм (47%) сільське господарство не є для їх членів основним видом занять. На долю партнерських ферм припадає майже 10 і на корпоративні – майже 4 відсотка загальної чисельності ферм. Серед кожних десяти корпорацій дев’ять є сімейними і лише одна — несімейна.

Найбільшими за земельною площею є сімейні корпоративні ферми (695 га), якщо не брати до уваги розмірів «інших» ферм, до яких віднесені ті, що засновані на пустельних і напівпустельних землях. Проте за розміром товарної продукції найбільш крупними є несімейні корпорації. Вони використовують лише 1,3 відсотка сільськогосподарських угідь, а у складі фермерської товарної продукції частка їх становить 6 відсотків. Останнім часом їх чисельність швидко збільшується. За п’ять років, що передували 1992-му, кількість таких ферм зросла на 12 відсотків [5]. В розрахунку на 1 га сільгоспугідь ці ферми виробляють товарної продукції на суму понад 2 тис. доларів, що в 5,7 раза більше порівняно з індивідуальними сімейними фермами [6]. При цьому слід відзначити в цілому досить чітку залежність продуктивності фермерських господарств від їх розміру за земельною площею: зі збільшенням ферм зростають і обсяги товарної продукції в розрахунку на одиницю землі (пустельні і напівпустельні ферми до уваги не беруться). Саме на цій залежності акцентують увагу супротивники аграрних перетворень в Україні, відстоюючи недоторканість колгоспно-радгоспної системи з її відносно великими за розмірами колективними і державними сільськогосподарськими підприємствами. Але, як уже зазначалося, форми господарювання, що засновані на колективній і державній власності, не є конкурентними з відносно меншими за розмірами приватновласницькими господарствами.


Графік 3. Частка різних ферм у складі товарної продукції у США,%

У Сполучених Штатах Америки, отже, крім загальних тенденцій зменшення чисельності і збільшення розмірів індивідуальних сімейних ферм, що притаманно всім країнам ринкової економіки, організаційна структура аграрного сектора цієї країни останнім часом стала поповнюватись об’єднаними сімейними (партнерськими) фермами, а також господарськими товариствами – корпораціями, кількість яких останніми роками зростає досить швидко.

Чи притаманні такі зміни в організаційних структурах аграрного сектора країн Західної, Південної і Північної Європи, з’ясувати не вдається через відсутність відповідної інформації. Разом з цим, нас не може не цікавити досвід формування нових організаційних структур сільського господарства у країнах, що, як і Україна, здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової, зокрема в країнах Центральної і Східної Європи. В усіх цих країнах колективну і державну власність на землю й інші засоби виробництва реструктуровано в приватну з відповідними кардинальними змінами у формах господарювання. Колективні господарства, які формально називалися в усіх цих країнах сільськогосподарськими виробничими кооперативами, а також державні (за винятком незначної їх кількості в окремих з цих країн) реорганізовано в господарські товариства (в переважній більшості з обмеженою відповідальністю), сільськогосподарські виробничі кооперативи нового типу (засновані на принципах, вироблених віковою практикою світового кооперативного руху) та в селянські (фермерські) господарства.