У зв’язку з поглибленням кризових явищ в економіці України все інтенсивніше почали лунати думки представників вищих гілок влади та експертного середовища стосовно перегляду пріоритетів сталого розвитку національного господарства. Звуження внутрішніх інвестиційних можливостей, низький рівень інвестиційної привабливості навіть найбільш ліквідних об’єктів, виведення значних обсягів вільних капіталів потребують від управлінських інститутів та наукових установ розглядати в іншому ракурсі перспективи та ресурсні можливості досягнення окремих пріоритетів, які мають обов’язково бути гармонізовані із 17 Цілями сталого розвитку, схваленими ООН. Необхідність корекції зазначених пріоритетів також зумовлена поглибленням процесів децентралізації влади та реформи місцевого самоврядування, що зміщує центр тяжіння в досягненні окремих із них на рівень регіонів і територіальних громад. З питаннями щодо подальшої імплементації 17 Цілей сталого розвитку у вітчизняну практику макроекономічного регулювання, вибору секторальних пріоритетів, децентралізації влади і реформи місцевого самоврядування ми звернулись до академіка НААН України, директора Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України» Михайла Артемовича Хвесика.

- Михайле Артемовичу, ще з середини 90-х років домінанта сталого розвитку стала одним із магістральних напрямів економічних досліджень. З погляду сьогодення, чи можемо говорити про те, що в досягненні пріоритетів сталого розвитку є значний прогрес або ж сталий розвиток так і залишився проявом фейковості численних концепцій, стратегій та програм?

- Дякую за запитання. На початку економічних досліджень щодо переходу національного господарства на модель сталого розвитку був присутній елемент декларативності з огляду на відсутність теоретичного базису і прикладного інструментарію досягнення конкретних цілей сталості функціонування соціально-економічних та еколого-економічних систем різного рівня. Тобто на той час фактично не існувало й об’єктивних передумов для того, щоб забезпечення сталого розвитку набуло конкретних інституціональних, організаційно-економічних та виробничо-технічних контурів. Але впродовж останніх років, як кажуть, крига скресла. Активізувалися дослідження проблем сталого розвитку як в академічних установах, так і вищих навчальних закладах, квінтесенцією чого є виконання Цільової програми наукових досліджень Національної академії наук України «Соціально-економічний потенціал сталого розвитку України та її регіонів у посткризовий період», де пріоритети сталого розвитку набули конкретного інституціонального та ресурсного супроводу.

- Що ж стало каталізатором активізації досліджень проблем сталого розвитку?

- Світова спільнота, передусім країни з передовою економікою, почали формувати теоретичне підґрунтя для переходу національних господарств на модель сталого розвитку ще з початку 70-х років минулого століття, відразу після утворення Римського клубу та висвітлення результатів досліджень групи Медоуза, а інституціонального оформлення заходи щодо досягнення цілей сталого розвитку набули після всесвітнього форуму «Порядок денний на XXI століття», який відбувся в Ріо-де-Жанейро 1992 року. Тому сьогодні вони значно просунулися вперед у цьому напрямі, про що свідчить підтримка численних проектів сталого розвитку та функціонування відповідальних за нього органів виконавчої влади в окремих країнах. Але основним каталізатором стало прийняття ООН 17 Цілей сталого розвитку – своєрідної основної ідеологічної платформи скоординованої діяльності передових держав світу в напрямі забезпечення сталого розвитку. І дуже добре, що влітку цього року під патронатом ООН та безпосередньою участю Президії Національної академії наук України, зокрема академіка-секретаря відділення економіки, академіка Національної академії наук України Елли Марленівни Лібанової, зроблено перші кроки до імплементації зазначених цілей у вітчизняну практику управління національною економікою та секторальні пріоритети.



- І в чому ж зміст 17 Цілей сталого розвитку, схвалених ООН? Наскільки вони відповідають викликам, які стоять перед світовою спільнотою?

- Прикметною ознакою всіх без винятку цілей є врахування найбільш злободенних проблем розвитку людства, особливо країн, що розвиваються, оскільки останні потерпають від екологічних негараздів, дефіциту продовольства, різних епідемій. Тому 17 Цілей сталого розвитку, схвалених ООН, передбачають подолання бідності, гарантування продовольчої безпеки, охорону джерел питного водопостачання, боротьбу з опустелюванням, збереження біорізноманіття, прискорення процесів індустріалізації, формування самодостатніх поселень. До того ж більшість цілей безпосередньо стосується нашої держави, тому їх імплементація має стати альфою та омегою національної політики сталого розвитку, інакше Україна випаде із глобального тренду наближення до такого розвитку.

- Ви наголошуєте на необхідності імплементації Цілей сталого розвитку у вітчизняну практику управління економікою і говорите про те, що перші кроки в цьому напрямі, зокрема Національною академією наук України, уже зроблено. І які ж це кроки?

- Влітку цього року Президія Національної академії наук України затвердила Концепцію Цільової програми наукових досліджень «Траєкторія сталого розвитку України до 2030 року», завдання якої гармонізовані із 17 Цілями сталого розвитку. Якраз така відповідність свідчить про те, що реалізація програми не буде простою калькою чийогось досвіду, а відбуватиметься в загальному фарватері досягнення світовою спільнотою пріоритетів сталого розвитку, які схвалені ООН та світовою спільнотою. До того ж саме в цьому полягає відмінність названої цільової програми від попередніх. Вихід на траєкторію сталого розвитку пов’язується з формуванням принципово нового формату використання природного багатства країни, подоланням структурних деформацій у сфері матеріального виробництва, модернізацією адміністративно-територіального устрою та фінансовою децентралізацією, переорієнтацією пріоритетів зовнішньоекономічної діяльності й освоєнням нових стратегічних ринків, зміцненням господарської самодостатності територіальних громад, насамперед на депресивних сільських територіях.

- Михайле Артемовичу, однією із 17 Цілей сталого розвитку, схвалених ООН, є забезпечення доступності й раціонального використання водних ресурсів. Наскільки пріоритетні напрями наукової діяльності очолюваної Вами установи в частині раціоналізації водокористування корелюють із названою ціллю?

- Одним із важливих напрямів досліджень є формування і вивчення фінансових аспектів раціонального використання водних ресурсів, адже відомо, що за допомогою таких інструментів можна досягти суттєвих зрушень у раціоналізації водокористування. Також значна увага приділяється питанням актуалізації вартісних характеристик водних ресурсів, оскільки з ними безпосередньо пов’язуються можливості покращення рентної політики держави у сфері водокористування. Визначено базові вектори позиціонування локальних громад щодо акумулювання та розподілу водної ренти. Це завдання особливо актуальне в контексті реалізації державної політики децентралізації. Як свідчать результати досліджень, для низових громад водно-ресурсний потенціал може стати вагомим стимулятором розвитку, здатним каталізувати місцеві переваги і в подальшому трансформувати їх у чинники зростання.

- Сьогодні серед найбільш актуальних проблем розвитку міських і сільських територіальних громад називають високий рівень спрацювання систем водопостачання та водовідведення, що є одним з основних чинників підвищення тарифів на водогосподарські послуги. Інвестори не проявляють значної зацікавленості щодо проектів модернізації водопровідно-каналізаційних систем. Яка позиція інституту стосовно підвищення інвестиційної привабливості об’єктів водогосподарської інфраструктури для вітчизняних та закордонних інвесторів, оскільки від цього безпосередньо залежить якість і доступність послуг водопостачання та водовідведення для широкого загалу громадян, що й вимагається Цілями сталого розвитку?

- Як свідчить поточна ситуація, для об’єктів водогосподарської інфраструктури характерна низька інвестиційна привабливість. Наразі інвестиційна діяльність у цій галузі обмежується переважно механічним освоєнням коштів Державного та місцевих бюджетів, а також власних коштів підприємств, установ і організацій. Ситуацію можна кардинально змінити, сформувавши інституціональний коридор для припливу приватних інвестицій на основі партнерської взаємодії держави (територіальної громади) та суб’єктів підприємництва. Досвід країн ЄС і США такої форми взаємодії, підтверджує ефективність котра сприяє активізації інвестиційної діяльності. Співпраця держави і бізнесу повинна ґрунтуватися на державно-приватному партнерстві, основні положення якого викладені в Законі України «Про державно-приватне партнерство». Але, на жаль, сфера застосування таких угод у галузі водокористування надзвичайно звужена, що потребує суттєвої корекції названого базового нормативного документа і прийняття численних підзаконних актів. Сьогодні в інституті розроблено комплекс заходів, спрямованих на диверсифікацію джерел інвестиційного забезпечення модернізації мереж гідротехнічних споруд, розташованих у зоні осушення, що базуються на укладанні угод державно-приватного партнерства.

- Виходячи з Ваших попередніх інтерв’ю та останніх розробок очолюваного Вами інституту, однією з базових передумов сталого розвитку розглядається децентралізація і формування самодостатніх територіальних громад?

- Світова практика доводить, що найбільша результативність реалізації проектів соціально-економічного розвитку досягається на низовому рівні, зокрема територіальних громад. Органи місцевого самоврядування, які є виразниками потреб територіальних громад, максимально наближені до вирішення актуальних проблем конкретних територій. Тому вихід України на траєкторію сталого розвитку навіть у довгостроковій перспективі без продуманої поетапної децентралізації та реформи місцевого самоврядування неможливий. Одним із ключових питань децентралізації є передача громадам прав володіння і користування частиною природних ресурсів у межах і поза межами населених пунктів, що, з одного боку, розширить ресурсну базу розвитку місцевого самоврядування, а з іншого – забезпечить збільшення надходжень природно-ресурсної ренти до місцевих бюджетів.

- Територіальні громади базового рівня де-юре володіють природними ресурсами в межах населених пунктів, а на практиці ця складова природного багатства не стала повноцінним елементом системи товарно-грошових відносин, тому і вплив природного капіталу на соціально-економічне піднесення територій є незначним. Що потрібно, в першу чергу, змінити в питаннях використання муніципалітетами природних ресурсів, щоб максимально генерувати додану вартість та забезпечувати справедливі вилучення і перерозподіл природно-ресурсної ренти?

- Найперше необхідно на базі місцевих природних активів сформувати високоефективну та гнучку господарську систему корпоративного типу, що функціонуватиме відповідно до принципів максимального самозабезпечення, субсидіарності й конкурентоспроможності для забезпечення сталого розвитку природно-господарських комплексів на рівні місцевих громад. Для цього потрібно створити конкурентоспроможні територіальні кластери з відповідною спеціалізацією та ефективно освоєними ключовими компетенціями щодо використання природних активів. Варто сформувати інституціональне підґрунтя розбудови корпоративного природокористування в децентралізованій системі управління природними активами територій із використанням сучасного управлінського й фінансового інструментарію, включаючи сек’юритизацію природних активів та консолідоване управління ними, механізми фондового ринку та суверенного фінансування.

- Одним із найбільш вагомих резервів збільшення надходжень до місцевих бюджетів є ідентифікація реальної бази стягнення та адміністрування рентної плати за користування надрами місцевого значення. Яка позиція інституту щодо цього?

- Незважаючи на інституціональне закріплення рентної плати за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого значення, що акумулюється у бюджетах місцевого самоврядування за місцезнаходженням мінерально-сировинних ресурсів, дієвість цього фіскального інструмента в контексті забезпечення фінансової самодостатності територіальних громад є низькою. Це пов’язане з нерозвиненістю інституту управління користуванням надрами для видобування корисних копалин місцевого значення. Механізм децентралізованого управління гірничими підприємствами, які розробляють родовища корисних копалин, слід спрямувати на досягнення таких цілей, як формування економічної зацікавленості територіальних громад у розробці родовищ місцевого значення та забезпечення сталого розвитку відповідної території на основі використання власного наявного мінерально-сировинного потенціалу. Його базисом має бути механізм капіталізації мінерально-сировинних ресурсів.

- Михайле Артемовичу, досягнення цілей сталого розвитку в теперішніх умовах є найбільш ускладненим для сільських територій, де гостро відчувається дефіцит фінансових ресурсів. Це стосується фінансування як соціальних, так й екологічних заходів. Реалізація яких пріоритетів соціального та екологічного розвитку сільських територій сьогодні має бути першочерговою з огляду на інституціональні та фінансові обмеження та з урахуванням викликів децентралізації?

- Насамперед необхідно прискорити завершення процесу об’єднання територіальних громад, доопрацювавши та реалізувавши на практиці перспективні плани їх об’єднання. Разом з тим слід удосконалити нормативно-правову базу забезпечення соціально-екологічного розвитку сільських територіальних громад: внести відповідні зміни до Конституції України, Податкового та Бюджетного кодексів, Закону України «Про об’єднання територіальних громад». Важливим завданням є формування партнерських відносин між органами влади різних рівнів та об’єднаними територіальними громадами.

Соціальний розвиток сільських територій України потребує впровадження європейських стандартів якості життя та диверсифікації сільської економіки, сільськогосподарської і несільськогосподарської діяльності. Необхідною передумовою комплексного розвитку сільських територій є гарантування екологічної безпеки, що передбачає участь громади у прийнятті екологічних рішень, контроль за додержанням екологічного законодавства, реалізацію спільних екологічних проектів.

Дотримання цих пріоритетів дасть змогу сільським громадам більш активно використовувати наявний природно-ресурсний потенціал своїх територій, забезпечити належні умови життя мешканців села, наблизити соціальні стандарти на сільських територіях до загальноукраїнських, а в перспективі – до європейських.


- Сільські території – це основний ареал розміщення і концентрації природних ресурсів. Водночас сільські бюджети є найбільш дотаційними. Як трансформувати формат володіння, користування та розпоряджання природними ресурсами, щоб вони повною мірою сприяли зміцненню фінансової самодостатності сільських територіальних громад і сталому розвитку сільських територій?

- Перш за все необхідно передати сільським територіальним громадам у комунальну власність частину земель державної власності, розташованих за межами населених пунктів, що дасть змогу уникнути розпорошеності земель територіальних громад. Виконання цього завдання потребує вдосконалення функціонування державного земельного кадастру України, забезпечення доступу громад до відповідної інформації, проведення інвентаризації земельних ділянок згідно з даними земельного кадастру. Потребує покращення й нормативно-правова база в частині регламентування земельних відносин щодо визначення вартості земельних ділянок, диференціації цін та орендних платежів, узгодження порядку продажу й оренди землі.

Розширити повноваження щодо використання наявних ресурсів громад має законодавче врегулювання передачі в їхню власність незатребуваних земельних паїв. Ґрунтовного аналізу з боку законодавців, фахівців профільних міністерств та відомств, а також громадськості потребують питання можливості передачі в розпорядження об’єднаних територіальних громад водних об’єктів місцевого значення і відповідних земель водного фонду. Розвиток ефективної системи місцевого самоврядування неможливий без надання сільським громадам права на володіння, користування та розпорядження місцевими ресурсами і землями, делегування повноважень сільським і селищним радам щодо розпорядження землями та водними ресурсами місцевого значення за межами населених пунктів та, відповідно, зарахування до місцевих бюджетів левової частки рентної плати за спеціальне використання природних ресурсів.

- Дякую за інтерв’ю!

Підготував Денис Філюк