Високий рівень соціальних стандартів в країнах розвиненого капіталізму значною мірою зумовлений тим, що періодично лібералів і консерваторів при владі змінювали соціал-демократи, які забезпечували впровадження соціальних амортизаторів в перерозподіл національного продукту. В Україні вже 17 років у вищому владному істеблішменті домінують представники ліберальних проектів, профінансованих вітчизняними олігархами.

Однією з головних причин перманентного погіршення стану національної економіки, а відтак і рівня життя переважної більшості населення є відсутність за останні майже 20 років реального переформатування пріоритетів державної економічної політики, що пов’язано із домінуванням підтримуваних вітчизняними олігархами ліберальних сил у вищому виконавчому та законодавчому ешелоні влади.

Починаючи з того часу, коли у 1999 році Леоніда Кучму було переобрано на другий президентський термін, а на початку 2000 року в Українському домі відбулася так звана «оксамитова революція», в Україні розпочався політичний цикл, котрий можна назвати періодом гегемонії ліберальних сил, світоглядним пріоритетом котрих було поглиблення ринкових реформ, хоча й іноді не за лекалами передових країн, а виходячи з інтересів основних бізнес-груп.

Саме в цей період і утвердилась компрадорсько-олігархічна модель капіталізму, яку не змогли трансформувати в «капіталізм з людським обличчям» навіть дві революції 2004 та 2014 років. Прикметною рисою означеного політичного циклу, починаючи з 2007 року, коли найстаріша в новітній українській історії партія лівого спрямування (Соціалістична партія України) не потрапила в парламент, стало майже абсолютне домінування ліберальних політичних проектів.

Та на які б міцні фінансові підмурки не опиралися вирощені в часи президентства Кучми, Ющенка і Януковича ліберальні проекти, їх запас міцності все одно вичерпується і політичний ландшафт України приречений на наближення до передових європейських практик, де за електоральні уподобання борються праві (ліберальні) та ліві (соціал-демократичні) політичні партії.

Це відразу зрозуміли представники правлячого ліберального синкліту, тому й намагалися отримати контроль над потужним лівоцентристським брендом – Соціалістичною партією України. Але Соціалістична партія України як і в період парламентських виборів 1998 та 2002 років і президентських виборів 1999 року «не прогнулася» під владу, а навпаки укріпилася, утворивши альянс з СДП (Соціал-демократичною партією) та профспілками.

Такий альянс, враховуючи антисоціальну спрямованість багатьох урядових експериментів, є дуже перспективним з огляду на прогнозоване зростання в геометричній прогресії електоральних симпатій. Саме цей альянс (СПУ, СДП та профспілки) вже у короткостроковій перспективі може стати українською версією справжньої європейської соціал-демократії, яка довела свою життєздатність, реалізувавши соціал-реформістську модель економічних перетворень у Франції, ФРН, Швеції, Іспанії та Польщі.

Нинішня парламентська більшість, яка сформувала уряди Яценюка та Гройсмана, так і не запропонувала пом’якшуючі масове зубожіння населення соціальні амортизатори, а навпаки створила тепличні умови для українських олігархів, в першу чергу реальних власників природних монополій (систем газо-, тепло-, електро- та водопостачання), квінтесенцією чого є перманентне зростання плати за газ, тепло, електроенергію та воду, що звужує купівельну платоспроможність пересічних українців на ринку споживчих товарів.

Василь Голян,
директор Європейського аналітичного центру