– Юрію Володимировичу, що спонукало вас до написання такої доволі розлогої та фундаментальної статті саме зараз?

- Проблема переходу національної економіки на інноваційну основу свого подальшого розвитку об’єктивно має фундаментальний характер для існування України як суверенної держави, адже її найбільша втрата за роки незалежності – це втрата розвитку. А той, хто його втратив, у сучасних умовах глобальної взаємозалежності економік не має шансів зберегти навіть те, що мав. Наслідок цього – нездатність національної економіки здолати рубежі 1990-го, «пастка бідності» й прогресуюче зубожіння населення.

У 1991 році перед Україною об‘єктивно постало фундаментальне питання: на якій основі забезпечити хоча б просте відтворення? З цієї точки зору українська економіка, де тодішній рівень інтеграції цілої низки галузей у загальносоюзний народно-господарський комплекс перевищував нинішні показники європейських країн в економіку ЄС, виглядала набагато складнішою, ніж російська. Дійсно, економіка Росії з її природними ресурсами могла продовжувати забезпечення своєї самодостатності на тій же ресурсній і виробничій основі, що й СРСР, використовуючи отримані від експорту «нафтодолари» на задоволення споживацьких потреб свого населення. Україна такої змоги не мала. Тому в першу чергу повинна була поставити на порядок денний українського суспільства питання пошуку тієї економічної основи та національної моделі, які б відкривали перспективу не тільки простого, а й розширеного відтворення.

Зрозуміло, що такою чи не єдиною перспективою міг слугувати лише розвиток на інноваційній основі і в рамках моделі, яка б вимагала мобілізації інноваційно-креативної енергії всього суспільства. Однак цього зроблено не було, а перші закони, ухвалені Верховною Радою у сфері науки та інновацій, почали з’являтись тільки з 1999 року. З того часу науково-освітня та інноваційна сфера отримала майже десяток лише основних профільних законів, прийнятих у різні роки, з різною концептуальною логікою і «сумою частковостей», які не формують цілісної Національної інноваційної системи (НІС).

21 березня 2023 з затримкою на ціле покоління нарешті відбулась подія, покликана дати відповіді на нагальні питання у цій сфері – парламентські слухання на тему НІС, її сучасного стану та законодавчих шляхів подальшого розвитку. Оскільки на цих слуханнях фактично було представлено найбільш активну й професійну частину інтелектуальної еліти нації, то організатори слухань мали підстави розраховувати на те, що долучення науково-інноваційної спільноти до реформаторських намірів депутатів і чиновників дозволить отримати ясний дороговказ щодо вирішення винесеного на обговорення питання.

Однак з огляду на строкатість думок і пропозицій учасників цього не відбулось. А зроблений нами рефлексивний аналіз усіх виступів призвів до невтішного висновку: той стиль мислення, який продемонстрували учасники, не дає надії на те, що в результаті їхніх зусиль вималюється образ тієї дійсно національної і дійсно інноваційної системи, яка дозволить Україні не тільки виборсатись із «пастки бідності» й зумовленої дією «закону Матвія» приреченості на подальше зубожіння, а й вийти в глобальні інноваційні лідери. Проте такий «стрибок у майбутнє» вимагає принципово іншого мислення, а отже – апеляції до глибинних прошарків українського суспільства.

Ось тому ми разом із моїм колегою професором Олександром Морозовим, який відомий вашим читачам із багатьох публікацій, виклали в цій статті результати наших спільних досліджень, висновки та практичні рекомендації.

– Ви згадали про «закон Матвія». Про що йдеться?

- Мова йде про того біблійного Матвія, сучасне перефразування якого доводить, що країни, які втрапили в горезвісну «пастку бідності», з часом стають відносно ще біднішими (незважаючи на свої помірні темпи економічного зростання, які нині тішать українську владу), а багаті – ще багатшими.

– А як щодо вашої згадки відносно рефлексивного звіту? Хто зробив цей звіт і для чого він потрібний?

- За результатами парламентських слухань, де я мав честь виступати від імені Національної науково-технологічної асоціації України (далі – ННТАУ), було проведено робочу нараду в нашій асоціації. Ми ухвалили рішення зробити в ініціативному порядку такий звіт, аби відійти від вимушеної частковості й певної кон’юнктурності виголошених виступів і проаналізувати той внутрішній, глибинний стиль мислення, який саме і породжує представлені на слуханнях думки. У цьому якраз і полягає сутність рефлексивного аналізу – ідентифікувати той внутрішній стиль мислення людини, яка презентує ті чи інші думки й цілі концепти.
На підставі рефлексивного аналізу практично всіх виступів у ході слухань був зроблений аргументований висновок щодо домінування в мисленні представленої на слуханнях управлінської та інтелектуальної еліти класично-кон’юнктурних підходів у різних версіях (пострадянській інерційній і проєвропейській імітаційній) та комбінаціях, а також принципової невідповідності цього мислення об‘єктивній складності постнеокласичних за своєю сутністю проблем майбутнього інноваційного розвитку України. З огляду на це виникає потреба в апеляції до більш широкого інтелектуального загалу.

І ще одне принципово важливе міркування. Уявімо, що в результаті інноваційно-креативних уявлень окремих осіб вдалося сформувати команду стратегічних аналітиків та інституційних проектувальників (при тому, що таких знань, навичок і вмінь українська вища школа не формує). Припустимо, що їм вдалося б розробити і навіть провести через державні рішення справді реформаторський проект майбутньої НІС, який би орієнтувався не тільки на генерацію технологічних інновацій, а й на створення інновацій соціальних, а головне – інституційних. Однак такий проект при переході до практичної реалізації неодмінно зіштовхнувся б з «інноваційним спротивом», притаманним населенню будь-якої країни в силу інерційності їхнього мислення і психіки.

Тому без попередньої мобілізації не тільки суспільної думки, а й глибинної інноваційно-креативної енергії нації такий проект навряд чи міг би розраховувати на успіх. І саме тому в рамках ННТАУ було ухвалене принципове рішення щодо необхідності збурення такої думки й організації спільних зусиль науково-освітніх та інноваційних організацій задля мобілізації інтелектуального потенціалу суспільства в інтересах суверенного майбутнього України. А єдина дорога, яка до нього веде, – це сталий інклюзивний розвиток на власній інноваційно-інституційній основі.

– Дякуємо вам за інтерв’ю. Отже, більш детальні відповіді на питання «Яка Національна інноваційна система необхідна майбутньому України?» читачі знайдуть на сторінках цього номеру журналу.