Тетяна ВАХНЕНКО, доктор економічних наук, Інститут економіки та прогнозування НАН України, Київ

Tetyana VAKHNENKO, PhD Economics, Institute for Economy and Forecasting, Ukrainian NAS, Kyiv

В останні роки в економіці України спостерігається процес стрімкого зростання банківських кредитів. На кінець 2007 року вимоги банків за кредитами, наданими суб’єктам економіки України, досягли 426,9 млрд. гривень, що становило 60,2% ВВП за 2007 рік. За останні два роки сума наданих банками кредитів збільшилася майже на 30% ВВП. У країнах з перехідною економікою український показник рівня наданих банками кредитів відносно ВВП є одним з найвищих (табл.1). У 2007 році більш високі показники демонстрували лише Хорватія (77,2% ВВП) і Казахстан (66,6% ВВП). У 2006 році поточний рівень банківських кредитів відносно ВВП в Україні перевищили Естонія (82,7% ВВП) і Латвія (86,8% ВВП). В той час у Болгарії сума вимог банків за кредитами, наданими суб’єктам економіки, становила 47,2% ВВП, у Польщі – 33,4% ВВП, у Румунії – 27,2% ВВП, у Словаччині – 38,6% ВВП, у Чехії – 40,6% ВВП, в Угорщині – 55,4% ВВП, у Росії – 41,5% ВВП.

Фахівці МВФ намагалися встановити рівновагу банківських кредитів відносно ВВП у країнах з перехідною економікою, вивели залежність між сумою наданих банками кредитів і розміром доходів, обчислених за паритетом купівельної спроможності валют [1]. Скориставшись методикою МВФ, неважко підрахувати, що рівноважний показник банківських кредитів суб’єктам економіки у країні з розміром ВВП на душу населення 6941 паритетних доларів (фактичний показник України за 2007 рік), становить 37% ВВП. Тобто розмір фактично наданих банками України кредитів – 60,2% ВВП – в 1,7 раза перевищує рівноважний показник для країн з подібним рівнем соціально-економічного розвитку. Для порівняння: у Румунії і Болгарії в 2006 році величина доходів на душу населення у 1,5 рази перевищувала величину доходів в Україні, а сума накопичених банківських вимог за кредитами становила 27,2% і 47,2% відповідно. У Польщі і Словаччині у 2006 році ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності більше ніж удвічі перевищував аналогічний показник в Україні у 2007 році, а сума наданих банками кредитів відносно ВВП становила 33,4% і 38,6% ВВП. За показником суми банківських кредитів Україна наближається до рівня Угорщини (55,4% ВВП у 2006 році), однак середній рівень доходів в Угорщині – в 2,6 рази вищий, ніж в Україні.



У системі міжнародних координат процес банківського кредитування в Україні відзначався не лише значною сумою накопичених кредитних вимог, а й високим динамізмом приросту банківських кредитів відносно ВВП. Так, у 2007 році приріст банківських кредитів в Україні становив 15% ВВП, а у 2006 році 13% ВВП. Більш високі показники мали лише Казахстан у 2007 році – +15% ВВП і Латвія у 2006 році – +18,6% ВВП. Зростання банківських кредитів у країнах, нових членах ЄС, мало помірну динаміку: у Чехії +4,6% ВВП, у Хорватії +8,8% ВВП, в Угорщині +4,3% ВВП, у Словаччині +3,5% ВВП, у Румунії +6,2% ВВП, у Польщі +4,4% ВВП, у Литві +9,3% ВВП (дані за 2006 рік).

Швидке зростання банківських кредитів стало відображенням підвищення рівня доходів економічних суб’єктів та виникнення нових ніш на кредитному ринку. Активізація кредитних операцій стала також результатом фінансової стабілізації, оптимістичних перспектив зростання економіки, підвищення довіри економічних суб’єктів до банківської системи. Щодо оцінки даного процесу, то, з одного боку, збільшення обсягів банківського кредитування засвідчує розширення масштабів фінансового посередництва в економіці України і наближення рівня розвитку національної кредитної системи до рівня передових країн світу. За результатами численних емпіричних і теоретичних досліджень так званий процес «фінансового поглиблення» сприяє більш ефективному розподілу економічних ресурсів і робить значний внесок у підвищення темпів економічного зростання.
Проте, з другого боку, уроки міжнародного досвіду вказують на те, що стрімке зростання кредитних вкладень генерує суттєві ризики для стабільності банківського сектору (внаслідок погіршення якості активів) та ризики для макрофінансової стабільності (внаслідок виникнення чи поглиблення макроекономічних дисбалансів). Експерти МВФ доходять до такого висновку: у 70% випадків кредитний бум супроводжується споживчим чи інвестиційним бумом і у деяких випадках (з ймовірністю 20%) закінчується банківською чи валютною кризою [2].

Фахівці МБРР показали, що зовнішні позики банків та їх висока кредитна активність на внутрішньому ринку породжують небезпеку для утримання макроекономічної стабільності в країні й для стійкості банківської системи тоді, коли зобов’язання банків мають короткостроковий характер, валютні активи і зобов’язання банків не збігаються, а зовнішні запозичення підживлюють кредитний бум у секторах споживчого та іпотечного кредитування [3].

В Україні кредитний бум на внутрішньому ринку, стрімке зростання зовнішніх боргових зобов’язань і постійне зростання доходів населення, яке диктувалося політичними мотивами, закономірно підвели економіку до споживчого буму. Розширення споживчого попиту, у свою чергу, посилювало інфляційний тиск в економіці та стало чинником поглиблення дефіциту поточного рахунку платіжного балансу. Таким чином, активізація банківського кредитування і залучення значних обсягів іноземного капіталу мали негативні наслідки для цінової стабільності та збалансованості поточного рахунку, а також виливалися у роздування «бульбашок» на ринку реальних активів і цінних паперів України.

Станом на 1 січня 2008 року сума зовнішніх боргових зобов’язань банків України досягла 31 млрд. доларів США, а борг нефінансових підприємств – 34,9 млрд. доларів (табл. 2). У цілому валовий зовнішній борг України за 2007 рік збільшився на 30 млрд. доларів і сягнув рівня 84,5 млрд. доларів або 60% ВВП. Величина приросту зовнішнього боргу України за період 2005-2007 років становила 54 млрд. доларів. В останні роки найбільшими позичальниками на міжнародних ринках були банки (зростання боргу на 16,9 млрд. доларів за 2007 рік і на 28,3 млрд. за 2005-2007 роки) та нефінансові підприємства (10,2 млрд. і 20,4 млрд. доларів відповідно).




За розрахунками С.Буковинського, А.Гриценка і Т.Унковської, зовнішній корпоративний борг напередодні фінансових криз у Аргентині становив 13% ВВП, у Таїланді – 34% ВВП, у Кореї – 6% ВВП, у Бразилії – 14% ВВП, в Уругваї – 6% ВВП [4]. Тобто зовнішнє боргове навантаження в економіці України на рівні 60% ВВП і зовнішній борг корпоративного сектору економіки на рівні 46,9% ВВП, з одного боку, засвідчують досягнення критичної межі іноземного позичкового фінансування. Проте, з другого боку, за останні роки у сфері світових фінансів відбулися суттєві зрушення. Серед країн з ринками, що формуються, останні фінансові кризи мали місце у 2001 році в Аргентині та у 2002 році в Бразилії, Уругваї і на Філіппінах. В одному із останніх досліджень експерти МВФ вказували на те, що фінансові кризи у країнах з ринками, що формуються, вже стали історичним фактом, а перспективи безперервного доступу даних країн до міжнародних ринків капіталу є більш оптимістичними [5].

У XXI ст. обсяги світових потоків товарів і капіталів суттєво збільшилися, а корпорації країн з ринками, що формуються, більш тісно інтегрувалися до світових фінансових ринків. Феномен глобалізації корпоративних фінансів набув значного розмаху і охопив не лише корпорації розвинутих країн, а й великі компанії країн з ринками, що формуються. В таких умовах зростання зовнішніх активів і зобов’язань українських підприємств і банків має під собою деякі об’єктивні підстави.

Станом на кінець 2007 року зовнішній борг України без врахування міжфірмового боргу за ПІІ досяг рівня 57,6% ВВП, що відповідає рівню, який незначною мірою (на 4 в.п.) перевищує середній показник для країн з перехідною економікою (див. табл. 3). Наприкінці 2006 року більш високі показники зовнішнього боргового навантаження мали Болгарія (58,9% ВВП), Естонія (81, 2% ВВП), Казахстан (60,5% ВВП), Киргизія (87% ВВП), Латвія (108,6% ВВП), Литва (57,4% ВВП), Молдова (64,6% ВВП), Угорщина (77,8% ВВП), Хорватія (80,9% ВВП).



Згідно з оцінками МВФ у країнах Центральної і Східної Європи валовий приплив іноземного капіталу за період 1994-2005 років у середньому становив 9,6% ВВП і коливався від 3,4% ВВП у Туреччині до 17% ВВП у Естонії і Латвії [6]. Залучення зовнішніх позик відповідним чином позначалося на темпах і пропорціях економічного розвитку вказаних країн і позитивно впливало на розвиток національних фінансових систем. У Болгарії, Чехії, Угорщині, Польщі та Румунії іноземний капітал став джерелом фінансування продуктивних інвестицій і рушійною силою підвищення експортної спроможності. У країнах Балтії, Болгарії, Хорватії, Чехії, Польщі й Туреччині залучення іноземного капіталу зробило значний внесок у процес розбудови внутрішніх фінансових ринків і підвищення ефективності фінансового посередництва в економіці.

Але слід враховувати, що поряд із окресленими позитивними наслідками накопичення значних обсягів зовнішньої заборгованості підвищувало ризики фінансової нестабільності, які можуть актуалізуватися у випадку дії несприятливих чинників зовнішнього та внутрішнього характеру. Занепокоєння викликає також значний і зростаючий дефіцит поточного рахунку платіжного балансу. Такий дефіцит робить економіку країни вразливою до зворотного руху іноземного капіталу і за певних умов може призводити до розкручування ланцюгової реакції незбалансованості валютно-фінансових потоків і дестабілізації внутрішнього фінансового ринку.

У нинішньому році поточний баланс України в умовах ревальвації реального обмінного курсу гривні, випереджаючого зростання доходів населення, продовження буму споживчого кредитування і подорожчання імпортних енергоносіїв, з високою ймовірністю, зазнаватиме погіршення. Згідно з оцінками НБУ негативне сальдо поточного рахунку платіжного балансу збільшиться з 4,2% ВВП у 2007 році до 6% ВВП у 2008 році. Прогноз експертів МБРР є більш песимістичним: за їх оцінками, дефіцит поточного рахунку у 2008 році досягне рівня 8,9% ВВП.

Словенські дослідники феномену фінансових криз С.Страшек, Т.Ягріч, Н.Шпес і В.Ягріч вважають, що уваги заслуговує будь-який дефіцит торговельного балансу обсягом понад 4% ВВП (в Україні за підсумками 2007 року він становив 5,6%), особливо якщо він фінансується у спосіб, який може призвести до швидкого відпливу капіталу. У Мексиці великий і зростаючий дефіцит поточного балансу був визнаний основною причиною фінансової кризи. Азійська криза також підтвердила наявність тісного взаємозв’язку між зростанням реального обмінного курсу, дефіцитом поточного балансу і наступним валютним крахом. З наведених фактів автори роблять такий висновок: дефіцит поточного рахунку повинен фінансуватись переважно за допомогою прямих інвестицій, тоді він буде менш вразливим до реверсу потоків іноземного капіталу, а фінансовий рахунок платіжного балансу буде більш стабільним [7].

В Україні зовнішні запозичення приватних компаній нефінансового сектору економіки у більшості випадків слугують джерелом фінансування інвестиційної діяльності та підвищення експортної спроможності. Боргово-інвестиційний цикл даних компаній створює економічну основу для виплати накопичених боргів і генерує незначні макрофінансові ризики. Тому зовнішні запозичення підприємств реального сектору економіки не повинні підлягати будь-яким обмеженням з боку Уряду чи Національного банку1 (органи макроекономічного регулювання, у свою чергу, мають проводити адекватну політику формування золотовалютних резервів). На противагу цьому, зовнішні позики банків (їх масштаби і темпи зростання), напрями використання залучених коштів і структурні зміни у балансах банків, пов’язані із накопиченням зовнішніх боргових зобов’язань, заслуговують найпильнішої уваги і вимагають адекватної реакції з боку органів макроекономічного регулювання.

Питома вага зовнішніх зобов’язань банків у складі джерел фінансування власних кредитних операцій станом на початок 2008 року досягла 32,6%. Співвідношення між зовнішніми і внутрішніми джерелами фінансування кредитної активності банків в Україні серед країн з перехідною економікою не є аномально високим (див. табл. 4). У 2007 році у Вірменії 33,9% кредитного портфеля банків було профінансовано із зовнішніх джерел, у Боснії і Герцеговині – 43,2% кредитного портфеля, у Грузії – 39,2%, у Казахстані – 69,2%, у Сербії – 36,5%. У багатьох європейських країнах – Болгарії, Боснії, Естонії, Латвії, Литві, Румунії, Сербії, Угорщині, Хорватії – швидке зростання банківських кредитів на внутрішньому ринку фінансувалося банківськими позиками з-за кордону.


Масштабне зростання зовнішніх запозичень банків у цих країнах пояснювалося, передусім, входженням іноземних банків на ринки фінансових послуг вказаних країн. Такі банки були надзвичайно активними у процесі розширення банківських кредитів, намагаючись захопити значну частину ринку, і змушені були звертатися до зовнішніх позик, оскільки темпи приросту внутрішніх активів суттєво перевищували темпи приросту внутрішніх зобов’язань. Падіння відсоткових ставок у розвинутих країнах світу та зростання глобальної ліквідності також відіграло свою роль у збільшенні масштабів припливу іноземного капіталу до економік східноєвропейських країн.

Однак найпильнішої уваги заслуговує той факт, що швидке зростання внутрішніх кредитів, фінансованих зовнішніми позиками, з огляду на високий ступінь їх мінливості містить небезпеку дестабілізації банківської системи у випадку дії екзогенних шоків. Значні обсяги зовнішніх зобов’язань банків, які слугували джерелом фінансування кредитного буму на внутрішньому ринку, генерували також серйозні валютні ризики. Банки України, хоча й задовольняли нормативи відкритої валютної позиції Н13, Н13-1, Н13-2 (станом на 1 березня 2008 року загальна відкрита валютна позиція банків фактично становила 6,8% при нормативному значенні 30%), зазнавали впливу непрямих кредитних ризиків, пов’язаних зі зміною обмінного курсу. Дані ризики поширювалися на позики в іноземній валюті позичальникам, які мають відкриту валютну позицію, не захищену від коливань обмінного курсу. Зокрема, станом на початок 2008 року із загальної суми кредитів домашнім господарствам кредити в іноземній валюті становили 63,6%. Заборгованість нефінансових підприємств за валютними кредитами, наданими українськими банками, становила 42% загальної суми заборгованості за банківськими кредитами. В таких умовах актуалізуються ризики погіршення якості активів у разі девальвації національної валюти. У цьому зв’язку міжнародне рейтингове агентство Standard&Poor’s вважає, що 75% активів українських банків є потенційно неякісними [8].

Тривожним симптомом є постійне наростання розриву між строковими внутрішніми депозитами і регулятивним капіталом банків, з одного боку, та їх кредитним портфелем, з другого боку. За даними Асоціації українських банків, відношення довгострокових кредитів, наданих банками, до довгострокових депозитів і регулятивного капіталу банків за підсумками 2007 року становило 1,7, в той час, як у 2004 році – 1,1, у 2005 році – 1,4, у 2006 – 1,6.
У цьому відношенні досить показовим є зіставлення структури активів і пасивів банків за строковістю в Україні та інших країнах з перехідною економікою. Серед країн даної групи відношення строкових внутрішніх депозитів до банківських кредитів на рівні 47% (дані України станом на кінець 2007 року) було одним з найнижчих. Так, у 2006 році строкові депозити, мобілізовані на внутрішньому ринку, покривали 78% банківських кредитів у Вірменії, 63% у Азербайджані, 71% у Болгарії, 52% у Грузії, 78% у Киргизії, 104% у Македонії, 82% у Молдові, 64% у Польщі, 79% у Румунії, 52% у Росії, 74% у Сербії, 69% у Словаччині, 51% в Угорщині, 74% у Хорватії та Чехії.

Таким чином, ризики ліквідності для банківських установ є надвисокими з огляду на волатильність зовнішнього фінансування та переважно короткостроковий характер внутрішніх депозитів, які використовуються для надання середніх та довгострокових кредитів.
Тривожні тенденції намітилися у сфері роздрібного кредитування. Концентрація кредитної активності банків на іпотечних і споживчих позиках підвищує кредитні ризики та посилює чутливість банківської системи до впливу екзогенних та ендогенних шоків. Кон’юнктурно високі ціни на житло в Україні та відсутність незалежної оцінки банківської застави за іпотечними кредитами містять загрозу різкого погіршення якості іпотечного портфеля банків при падінні цін на реальні активи. Якість споживчих кредитів, наданих фізичним особам, також є сумнівною, що породжує серйозні ризики для стабільного фінансового стану банків. За даними обласного управління НБУ. у деяких київських банків частка проблемних кредитів, наданих фізичним особам, вже сягає 1/3 кредитного портфеля [9]. Асоціація українських банків визнає, що гонитва банків за часткою ринку і. як наслідок, надання кредитів без довідок про доходи, без первинного внеску, надання можливостей сплати супутніх платежів за рахунок суми кредиту генерують надвисокі ризики роздрібного кредитування.

В Україні за минулий рік вимоги банків за кредитами домашнім господарствам у номінальному вираженні збільшилися майже удвічі і станом на 1 січня 2008 року досягли рівня 22,6% ВВП. У площині макроекономічних ефектів активізації кредитування фізичних осіб занепокоєння викликає той факт, що зростання споживчого попиту, фінансоване банківськими кредитами, не надавало потужних імпульсів для розвитку вітчизняного виробництва, а виливалося переважно у нарощування імпорту споживчих товарів.

У частині розширення споживчих кредитів, яке фінансувалося банками за рахунок зовнішніх запозичень, вказані макроекономічні ефекти проявлялися таким чином: через накопичення зовнішнього боргу банківський сектор України та його позичальники стимулювали розвиток закордонного виробництва, а проблема розширення фінансово-економічного потенціалу для виплати накопичених боргів залишалася невирішеною. У частині зростання споживчих кредитів, яке спиралося на розширення внутрішньої ресурсної бази банків, можемо констатувати, що таке зростання спричиняло порушення макропропорцій між національними заощадженнями та інвестиціями: заощадження економічних агентів-вкладників банків використовувалися на споживчі цілі.
3 кінця 2007 року в економіці України намітилася така небезпечна тенденція: в умовах високої внутрішньої інфляції та стабільного обмінного курсу (з перспективами короткострокової ревальвації) банки, які не втратили доступу до зовнішнього фінансування, все більше надавали переваги зовнішнім позикам, а заощадження фізичних і юридичних осіб України набували від’ємних значень реальної доходності. Так, лише за три місяці 2008 року темпи інфляції сягнули 9,7%, а річна ставка дохідності за строковими депозитами фізичних осіб у березні становила 13,6%. Вказані диспропорції на фінансовому ринку України стимулювали споживчий попит населення і виливалися у зниження граничної схильності до заощаджень. Зростання споживчих витрат населення, у свою чергу, мало своїм наслідком поглиблення дефіциту торговельного балансу, розкручування інфляційної спіралі та звуження бази для розширеного відтворення основного капіталу у вітчизняній економіці.

Розбалансованість фінансово-кредитного механізму, неадекватне фінансове забезпечення відтворювальних процесів у економіці, порушення пропорцій між нагромадженням і споживанням негативно позначатимуться на темпах зростання національного виробництва і посилюватимуть вплив несприятливих тенденцій, пов’язаних із накопиченням зовнішніх боргових зобов’язань.
Міжнародний досвід свідчить про те. що у кризові часи проблемні кредити на балансах банків зростають у геометричній прогресії внаслідок негативного впливу девальвації та зростання відсоткових ставок на баланси приватного сектору, а також падіння доходів позичальників в умовах зниження рівня виробництва. Середній показник відношення проблемних кредитів до загального кредитного портфеля банків у період пікового загострення фінансових криз становив 25,8% і коливався від 4% у Бразилії до 38% у Аргентині [10].

За підрахунками експертів Світового банку, починаючи з 1980 року, банківські кризи мали місце у 130 країнах світу. Згідно з оцінками МВФ витрати державних коштів на рятування банківської системи (яка за своєю природою є суспільним благом) у деяких країнах сягали 20% річного ВВП. Найдорожчою для громадян країни виявилася банківська криза у Аргентині на початку 1980-х років, яка коштувала платникам податків 55% річного ВВП.
Суттєва присутність іноземного капіталу на ринку банківських послуг України (на початок року 35% статутного капіталу банків припадало на іноземний капітал) не створює надійних засад для протидії кризовим явищам у банківському секторі України. Поширення мережі діяльності транснаціональних банків (ТНБ) на ринках країн Центральної і Східної Європи підвищує ризики проникнення «ефектів зараження» на фінансовий ринок України при виникненні макроекономічних негараздів чи дестабілізації банківської системи у будь-якій з країн регіону. Крім того, як свідчить досвід Аргентини 2000-2001 років, у випадку критичного наростання проблем з ліквідністю чи неплатоспроможністю дочірніх структур ТНБ (місцевих банків), материнські банки відмежовуються від їх діяльності і не виконують роль кредиторів «останньої інстанції». Більше того, окремі європейські й американські банки, зазнавши великих збитків на фінансовому ринку США, при ескалації проявів світової фінансової кризи, ймовірно, не володітимуть достатніми ресурсами для підтримки своїх дочірніх структур.

Отже, інтенсивне залучення зовнішніх ресурсів банками України стало передавальним механізмом для нарощування банківських кредитів фізичним і юридичним особам України, що, у свою чергу, стало чинником істотного зростання дефіциту поточного рахунку, розкручування інфляційної спіралі у національній економіці та накопичення диспропорцій у структурі активів і пасивів банківських балансів. Активізація банками споживчого кредитування мала своїм наслідком підвищення рівня споживчих витрат населення, не забезпечених реальними джерелами для повернення запозичених коштів, а також погіршення якості кредитного портфеля банків. Суттєве зростання іпотечних кредитів наражало банки на ризики, пов’язані зі зміною цін на реальні активи. Банки підпадали під дію непрямих валютних ризиків при кредитуванні позичальників (як підприємств, так і населення), не захищених від змін обмінного курсу. Ступінь вразливості фінансового стану банків до ризиків ліквідності і ризиків пролонгації боргу підвищувався внаслідок фінансування середньо- та довгострокових активних операцій за рахунок зовнішніх позик, які відзначаються високим ступенем нестабільності, а також накопичення поточних зобов’язань, пролонгація яких не є гарантованою.

У цілому розбалансування активів і пасивів банків за строковістю і видами валют, накопичення ними суттєвих кредитних ризиків, а також непевні перспективи платоспроможності банківських позичальників містять небезпеку виникнення ланцюгової реакції дестабілізації фінансової системи України у разі погіршення умов торгівлі для національної економіки, подальшого зростання відсоткових ставок за зовнішніми позиками, вичерпання потенціалу рефінансування накопичених боргів, карколомної девальвації гривні.

Теоретично органи макроекономічного регулювання можуть використовувати такі методи стримування кредитної активності банків, надмірного зростання їх зовнішніх зобов’язань і пов’язаного з цим стрімкого розширення сукупного попиту: стандартні інструменти грошово-кредитної і валютно-курсової політики, заходи бюджетно-податкової політики, обмеження руху іноземного капіталу, заходи пруденційного регулювання і кредитні ліміти для банків. Країни Центральної і Східної Європи здебільшого вдавалися до посилення гнучкості курсового режиму та проводили стерилізаційні інтервенції центрального банку на внутрішньому ринку.

Проте в умовах доларизованої економіки, низького рівня розвитку фінансових ринків, значної присутності іноземних банків з легким доступом до зовнішніх ресурсів застосування грошово-кредитних інструментів реагування на кредитно-боргову експансію банків з високою ймовірністю виявиться недостатньо ефективним. А використання обмінного курсу не може виконувати роль основного засобу поглинання макроекономічних шоків, спричинених надходженням іноземного капіталу, оскільки погіршення національної конкурентоспроможності й подальше наростання дефіциту поточного рахунку платіжного балансу, вірогідно, матиме катастрофічні наслідки у випадку зворотного руху іноземного капіталу.

У такому разі виникає необхідність застосування спеціальних заходів обмежувального характеру, спрямованих на стримування ризикових видів кредитної діяльності банків і зміну їх орієнтації на залучення тимчасово вільних коштів суб’єктів економіки України. У міжнародній практиці в останні роки адміністративні заходи регулювання надходження іноземного капіталу та впливу на кредитну активність банків застосовувалися у Болгарії, Румунії, Хорватії, Балтійських країнах. Наприклад, Національний банк Болгарії встановлював щоквартальні ліміти на приріст кредитного портфеля банків і застосовував граничні резервні вимоги до сум перевищення фактично наданих кредитів над обсягами доведених лімітів. У Румунії максимально можлива сума валютних кредитів позичальникам, які не мають постійних джерел валютного надходження, обмежувалася рівнем 300% власного капіталу банку. Національний банк Румунії регламентував також контингент позичальників – фізичних осіб за іпотечними кредитами: щомісячні кредитні платежі позичальника не повинні були перевищувати 25% його чистого доходу.

В Україні комплекс заходів макроекономічного реагування на приплив іноземного капіталу і стрімке зростання банківських кредитів має скеровуватися, передусім, на підвищення рівня капіталізації банків, зменшення обсягів залучення зовнішніх позик банками, більш повне використання потенціалу внутрішнього фінансового ринку, забезпечення адекватного ціноутворення на валютні кредити вітчизняних банків (із включенням всіх ризиків до ціни таких кредитів). З другого боку, такі заходи не повинні зачіпати зростання інвестицій, необхідних для структурної перебудови економіки та підвищення конкурентоспроможності реального сектору.

З метою гальмування процесу нарощування ризикових зовнішніх боргових зобов’язань банківського сектору, стримування експансії зарубіжного капіталу на внутрішньому кредитному ринку і підвищення ступеня стабільності банківської системи доцільно ввести до складу економічних нормативів, якими регулюється діяльність банків в Україні, показник мультиплікатора банківського капіталу як максимально можливої суми зобов’язань банку перед нерезидентами. Максимально допустимий обсяг зовнішніх боргових зобов’язань для конкретного банку має бути пов’язаним з розміром його власних коштів, що дозволить деякою мірою нівелювати проблеми морального ризику у діяльності комерційних банків, які схильні до проведення надмірно ризикових операцій із залученими коштами та ігнорують макрофінансові ризики стрімкого нарощування зовнішніх боргів для економіки в цілому.

В умовах, які склалися в економіці України, починаючи з IV кварталу 2007 року, обмеження обсягу зовнішніх зобов’язань банків розміром їх власного капіталу зменшуватиме також конкурентні переваги банків з іноземним капіталом у частині вартості формування їх ресурсної бази і створюватиме перешкоди для їх експансії на внутрішньому кредитному ринку. Йдеться про те. що фактично з кінця 2007 року можливість отримувати банківські кредити за прийнятною ціною зберегли лише банки з іноземним капіталом, а вітчизняні банки змушені переорієнтуватися на залучення ресурсів внутрішнього фінансового ринку, вартість яких з умовах високої та нестабільної інфляції постійно зростає. В таких умовах споглядальна позиція Уряду і НБУ на процеси неконтрольованого нарощування зовнішніх боргових зобов’язань найбільшими банками України і захоплення внутрішнього кредитного ринку транснаціональними банками загрожує втратою економічного суверенітету України і руйнуванням національної фінансової системи при неочікуваному виведенні банками-нерезидентами своїх вкладень з національної економіки.

У процесі запровадження нормативів адекватності капіталу банків відносно їх зобов’язань перед нерезидентами доцільно скористатися досвідом Казахстану, де стрімке нарощування зовнішніх зобов’язань банків (частка коштів нерезидентів у загальному обсязі зобов’язань банків сягала 65-70%) після кризових подій на іпотечному ринку США і припинення зовнішнього фінансування поставило фінансову систему країни на межу колапсу: Центральний банк Казахстану витратив близько 1/4 міжнародних резервів країни для врівноваження валютного ринку і компенсації відпливу капіталу.

26 лютого 2008 року Агентством Республіки Казахстан з регулювання і нагляду за фінансовим ринком і фінансовими організаціями було прийнято Постанову №20, згідно з якою, починаючи з 1 червня 2009 року, банки зобов’язані дотримуватися коефіцієнтів капіталізації відносно власних зобов’язань перед нерезидентами. Максимальне значення коефіцієнту К8. який обчислюється як відношення зобов’язань банків перед нерезидентами без врахування боргових цінних паперів до власного капіталу банку, встановлено на рівні 2. А максимальне значення коефіцієнту К9. який обчислюється як відношення зобов’язань банків перед нерезидентами з врахуванням боргових цінних паперів до власного капіталу банку, дорівнює 4.

Згідно з нашими оцінками обмеження обсягу зовнішніх зобов’язань банків розміром їх власного капіталу дозволить уникнути нового сплеску зовнішніх запозичень і створить умови для проведення банками більш зваженої політики управління власними активами й пасивами. Реалізація даної пропозиції сприятиме також усуненню необґрунтованих конкурентних переваг банків з часткою іноземного капіталу над вітчизняними банками, які не мають привілейованого доступу до ресурсів материнських структур.

З метою підвищення ступеня стабільності банківської системи доцільно також передбачити встановлення більш жорстких вимог НБУ до формування банками резервів на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями в іноземній валюті з фізичними особами та з юридичними особами, які не мають джерел валютних надходжень. Зокрема, коефіцієнт резервування для стандартних кредитних операцій в іноземній валюті з вказаними позичальниками має бути збільшений з поточного рівня 2% до рівня 4%.

Введення Національним банком нових правил формування резервів на відшкодування можливих втрат за кредитними операціями з іноземній валюті (Постанова Правління Національного банку України №83 від 19.03.2007) суттєво не вплинуло на обсяги і вартість валютного кредитування позичальників, які отримують доходи у національній валюті. Це зумовлено тим, що для стандартних операцій в іноземній валюті коефіцієнт резервування як за кредитами позичальникам, у яких немає джерел надходження валютної виручки, так і позичальникам, у яких такі джерела є, залишено без змін на рівні 2%.
Зазначені кредитні операції банків наражаються на дію непрямих валютних ризиків, а тому у перспективі можуть генерувати значні збитки. Проте високий ступінь ризикованості валютного кредитування позичальників, які отримують доходи в національній валюті, не відображається відповідним чином на обсягах створюваних банками резервів. Не відбувається також адекватного ціноутворення на кредитні послуги в іноземній валюті, вартість яких не повною мірою враховує валютні і кредитні ризики.

В таких умовах Національному банку при доопрацюванні «Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» слід підвищити значення коефіцієнтів резервування за стандартними кредитними операціями в іноземній валюті з позичальниками, які не мають джерел валютних надходжень, та за однорідними споживчими кредитами до рівня 4%. Реалізація даного положення з часом сприятиме поліпшенню структури банківських активів за видами валют і прискорить процес переорієнтації пасивних операцій банків на залучення внутрішніх ресурсів.

Більш жорсткі стандарти банківського нагляду, безперечно, негативно позначатимуться на прибутковості банківської діяльності. Проте їх запровадження підвищуватиме здатність банків протистояти екзогенним шокам, що посилюватиме стійкість банківської системи і визначатиме стабільне зростання доходів банків у довгостроковому періоді.

ПОЯСНЕННЯ
1 Наведене положення не слід поширювати на зовнішні позики державних підприємств, які у випадку погіршення їх фінансового стану чи виникнення кризових явищ у економіці наражають на небезпеку державний бюджет.

ЛІТЕРАТУРА
1. Cottarelli C., Dell’Ariccia G., Vladkova-Hollar I. Early Birds, Late Risers and sleeping Beauties: Bank Credit Growth to the Private Sector in Central and Eastern Europe and the Balkans // IMF Working Paper. – 2003. – №213. – P. 29.
2. Duenwald C., Gueorguiev N., Schaechter A. Too Much of a Good Thing? Credit Booms in Transition Economies: The Cases of Bulgaria, Romania and Ukraine // IMF Working Paper. – 2005. – №128. – P. 18.
3. International Bank for Reconstruction and Development. Global Development Finance 2007. Analysis and Summary Tables. – Washington D.C., 2007.
4. Буковинський С.А., Гриценко А А., Унковська Т.Є. Зростання корпоративного зовнішнього боргу України: макроекономічні наслідки та ризики для економіки // Фінанси України. – 2007. – №10.
5. Choi W., Sharma S., Stroemqvist M. Capital Flows, Financial Integration and International Reserve Holdings: The Recent Experience of Emerging Markets and Advanced Economies // IMF Working Paper. – 2007. – №151. – P. 27.
6. Oetker-Robe M., Polanski Z., Topf B., Varva D. Coping with Capital Inflows: Experience of Selected European Countries // IMF Working Paper. – 2007. – №190. – P. 4.
7. Страшек С., Ягріч Т., Шпес Н., Ягріч В. Фінансові кризи: як упоратись з ними? // Журнал європейської економіки. – 2007. – Том 6 (№1). – С. 78-92.
8. Дубинський А. На кредитном рынке надувается пузырь // Экономические известия. – 8 апреля 2008 г. – №63 (826).
9. Дацюк Р. Невозвраты кредитов растут // Экономические известия. – 6 марта 2008 г. – №42 (805).
10. Mecagni M., Atoyan R., Hofman D., Tzanninis D. The Duration of Capital Account Crises – An Empirical Analysis // IMF Working Paper. – 2007. – №258. – P. 38.


Стаття надійшла до редакції 11.03.2008
Опубліковано в журналі «Економіст» №5, травень 2008 р.