Економічні перетворення в Україні значною мірою обумовили важливість управління земельними ресурсами і землекористуванням, оскільки земля, крім її традиційних властивостей (засіб виробництва, територіальний базис, природне тіло й ін.), стала об’єктом правовідносин та нерухомості. Однак головною проблемою тривалого і незавершеного процесу реформування земельних відносин відповідно до концепції сталого розвитку в Україні вважаємо відсутність ефективного механізму такого управління і впровадження його у практику.

Новим Земельним кодексом України з 01.01.2002 р. інституційно закріплено три форми власності на землю – державну, комунальну та приватну, котрі визначено як рівноправні. Разом з тим, сьогодні де-факто існує й колективна власність на землю, що перебуває на стадії трансформації. Згідно з результатами дослідження, за станом на 01.01.2015 р. у державній власності перебувало 28,9 млн га (47,76 %), приватній власності юридичних та фізичних осіб – 31,4 млн га (52,1, %), колективній – 55,3 тис. га (0,09 %) та комунальній – 32,3 тис га (0,05 %) земель (табл. 1).





Крім того, в Україні сформувався надзвичайно високий рівень освоєння життєвого простору, де еколого-стабілізуючі угіддя становлять тільки 35,2 %, а до господарського використання залучено близько 64,8 % території держави (табл. 2).





Однак, розподіл земельних ресурсів за їх господарським використанням є не достатньо еколого-економічно обґрунтованим. Так, оцінка екологічної стабільності території України (2002 і 2014 рр.) шляхом розрахунку коефіцієнта екологічної стабільності (К.ек.ст.) становила 0,40 та, як і раніше, є стабільно нестійкою. Коефіцієнт антропогенного навантаження (К.а.н.), який характеризує ступінь впливу діяльності людини на стан довкілля, у тому числі на земельні ресурси, вказує на середній ступінь навантаження і перевищує 3 бали. Вважаємо, що оцінка процесів, які відбуваються в природному середовищі під впливом посилення антропогенного навантаження, є важливою передумовою для своєчасного виявлення загроз національній безпеці в екологічній сфері та політиці управління.

Отже, здійснений аналіз свідчить, що Україна, на жаль, не задовольняє еколого-економічні вимоги щодо загального стану земельних ресурсів. Крім того, із прийняттям нового Земельного кодексу – екологічний стан землекористування в державі не покращився та наблизився до небезпечної межі, за якою можуть настати непоправні екологічні процеси, що вказує на неефективність управління земельними ресурсами та землекористуванням. Тобто необхідно сформувати новий підхід до управління земельними ресурсами та землекористування в новітніх умовах господарювання, який би вирішував перераховані вище завдання.

Відділ проблем економіки земельних і лісових ресурсів
Державної установи «Інститут економіки природокористування
та сталого розвитку Національної академії наук України»