Борис Євгенович Кваснюк (1938 – 2008) – відомий український вчений, зробив вагомий внесок у становлення і популяризацію наукового та громадсько-політичного журналу «Економіст», формування стратегії його розвитку. Науковий та життєвий досвід вченого допоміг журналу посісти чільне місце на вітчизняному ринку наукової періодики і сформувати широке коло постійних авторів та читачів. Ми завжди будемо пам’ятати Бориса Євгеновича як Людину з великої літери, непересічну особистість і талановитого науковця.


УКРАЇНСЬКІ РЕФОРМИ: ТЕОРЕТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ТА ПРАКТИКА

UKRAINIAN REFORMS: THEORETICAL SOURCES AND THE PRACTICE

Стаття опублікована в №4, вересень – жовтень 1997 року

БОРИС КВАСНЮК,
Науковий консультант Президента
України з питань економіки,
доктор економічних наук

BORYS KVASNUK,
Scientific consultant of the President of Ukraine on the issues of economy,
Doctor of Economical Sciences

Автор аналізує, що зроблено
реформаторами. Він критично
оцінює дії урядів та пропонує
девальвацію гривні.

The author analyzes what have been
done by the reformers. His attitude to
the actions of the governments is critical.
Devaluation of the Hryvna is proposed,
as a way out of the crisis.

Українські реформи побудовані за загальним сценарієм, принципові позиції якого були розроблені міжнародними економічними організаціями, в основному Міжнародним валютним фондом, і який здійснюється на всьому постсоціалістичному просторі. Головними завданнями реформування є: макроекономічна стабілізація, приватизація державного майна, структурна перебудова, розв’язання соціальних проблем ринкових перетворень.

В галузі макроекономічної стабілізації першочерговими вважалися такі заходи: нейтралізація шоків сукупного попиту, подолання грошових та бюджетних диспропорцій, масова приватизація. На практиці це означало лібералізацію цін, жорстку кредитно-грошову політику, боротьбу за зменшення бюджетного дефіциту, підтримання стабільності обмінного курсу національної валюти тощо. Напередодні цінової лібералізації населення України мало досить великі запаси грошей, не забезпечених товарами і послугами. В 1991 р. загальна величина подорожчання споживчих товарів становила в поточних цінах 71 млрд. крб., або 23% ВВП, і зумовила шалений попит. Тому його обмеження з початку 1992 року було певною мірою об’єктивним, хоча шок виявився занадто сильним і дуже швидко переріс у гіперінфляцію, зокрема, до 10255 відсотків в 1993 році. Збити її вдалося лише поступово, і в першому півріччі 1997 р. індекс споживчих цін знизився до 5,3%, а цін виробників промислової продукції – до 3,0%, що наближається до загальноприйнятих індексів інфляції. Нагадаємо, що за Маастріхтськими угодами верхню межу річної інфляції встановлено на рівні 4,5%.

Бюджетна політика мала швидко скоротити розміри дефіциту та оптимізувати механізм його покриття. В 1992-1996 рр. бюджетний дефіцит зменшився з 12,2% ВВП до 4,5%, і досяг рівня середньосвітових показників. У 1997 р. в зв’язку з труднощами зовнішнього фінансування верхню межу дефіциту встановлено на рівні 5,7% ВВП. Вже в І півріччі 1997 року на внутрішнє фінансування припадала абсолютна більшість ресурсів для покриття дефіциту, переважно за рахунок випуску державних цінних паперів.

Безперечні успіхи у боротьбі з інфляцією, неемісійне покриття бюджетного дефіциту, стабілізація гривні поєднуються з великими проблемами в ході приватизації державного майна. На початку приватизації в Україні діяло близько 18 тис. середніх і великих підприємств та 45 тис. малих. За офіційними даними малу приватизацію майже завершено, близько 10 тис. великих і середніх підприємств перебувають у процесі корпоратизації, з них лише 70% вже перевели більшість акцій до приватного сектора. Однак на мікроекономічному рівні в діяльності підприємств ніяких позитивних зрушень не відбувається, а навпаки, спостерігається зменшення наявного капіталу.

Економічне середовище України з року в рік погіршується. За оцінками Українсько-європейського консультативного центру з питань законодавства, в 1992-1996 роках ВВП зменшився в 2,6 рази, випуск промислової продукції – в 2, сільськогосподарської – в 1,6 рази. Наведені дані близькі до офіційних, однак в ряді випадків існують помітні відмінності. Так, індекс реального випуску продукції промисловості за офіційними даними в 1996 р. (1990 р. =100%) становив 42,9%, а укрєвроцентру – 28,1%.



Виникає питання, в чому причини зовсім протилежних наслідків реформ та динаміки економічних процесів? Багато вчених, політичних діячів та публіцистів вважають, що корінь зла саме в прийнятих методах ринкового реформування. Наведемо лише одну, але дуже типову цитату. Доктор економічних наук Трохим Ковальчук стверджує, що «Україна досі не має власної домінанти в економічній політиці, яка цілком і однозначно підпорядкована канонам монетаризму – найавантюрнішої течії економічної думки ХХ століття» [1].

Випади проти неолібералізму, концепцій макроекономічної стабілізації, запропонованих МВФ та іншими міжнародними організаціями, – чи не найпоширеніше гасло критиків та противників українських реформ. З нашої точки зору вони, однак, ґрунтуються на непорозумінні. Поширення монетарних концепцій макроекономічного регулювання в останні десятиліття було цілком закономірним, відображало не тільки кризу кейнсіанства як наукової школи та практичного інструментарію державної політики, а й об’єктивну зміну чинників сучасної ринкової економіки. Монетарна макроекономічна теорія втілює досвід реформаторських зусиль в десятках країн, є узагальненою філософією економічної стратегії. В більшості випадків вона побудована на бездоганних теоретичних засадах і заслуговує на відповідне ставлення до себе.

Однак це не означає, що в західній економічній думці немає альтернативних поглядів. В США та інших розвинутих країнах надзвичайно сильними є позиції неокейнсіанства та нового інституціоналізму. Дуже впливовими є вчені, що висувають оригінальні версії ринкової трансформації постсоціалістичного простору, зокрема, можна згадати про особливі погляди лауреата Нобелівської премії Л. Клейна та деяких інших видатних економістів.

Окремо слід виділити феноменальний досвід Китаю. Неоліберальна, монетаристська версія ринкових реформ уособлює історичні особливості та надбання промислово розвинутих, постіндустріальних країн Заходу, цілісність їх генезису. Це взаємопов’язана в головних елементах модель виробництва та розподілу товарів, що спирається на провідну роль «сімки» у світовій торгівлі, потужність їхніх транснаціональних високотехнологічних комплексів. Однак вона має серйозні вади, які певною мірою нівелюються масштабами економічної діяльності та загальним рівнем добробуту населення.

Трансплантація неолібералізму на український ґрунт є надто складним завданням і багато в чому неможливим. Невдачі та труднощі реформування пояснюються не стільки помилковістю головних засад монетарних концепцій, скільки упередженим, догматичним ставленням до них їх провідників, заідеологізованим підходом до цілей та методів ринкової трансформації. Перенесена на українські терени західна монетарна модель може бути передусім імітацією, що не здатна втілитися в повному обсязі, а тому часто-густо дає викривлені наслідки.

Шкодять справді безапеляційність, сліпа віра в те, що тільки суцільна лібералізація економічної діяльності, досягнення нормативних індикаторів інфляції, бюджетного дефіциту, приватизації тощо магічним чином забезпечить добробут та процвітання країни.

На тлі зрозумілого захоплення західним досвідом залишається непоміченим, що стандартизовані рекомендації монетарного плану, виплекані чиновниками міжнародних економічних організацій, дуже часто суперечать базовим теоретичним узагальненням та практиці західних країн. Скажімо, економічна думка одностайно стверджує, що скорочення пропозиції грошей неодмінно провокує спад виробництва, зростання процентних ставок, згортання інвестиційної активності та інші колізії. При цьому не має значення, яким чином ця пропозиція зменшується – чи то надмірною демонетаризацією, а чи надзвичайними обсягами продажу державних цінних паперів.

Поглиблення ринкових реформ в Україні повинно, безумовно, спиратись на концепцію макроекономічної стабілізації, вихідні положення лібералізації господарських відносин та монетарного регулювання. Відмова від перевіреного світового досвіду, з нашої точки зору, неприпустима. Однак тією ж мірою слід враховувати й реальний стан української економіки, її структуру, особливості історичного розвитку, характер поділу праці та зовнішньоекономічних зв’язків, тенденції макроекономічних процесів.

Існує, принаймні, два варіанти ринкового реформування. Один з них поширився в десятках країн світу і детально описаний видатним аргентинським економістом Раулем Пребішем в книжці «Периферійний капіталізм». Суть його полягає у запозиченні імітаційної моделі створення ринку, обмеженого потребами тільки найбагатших, побудованого за рахунок злиденного існування основної маси населення. Досягається це ін’єкціями зарубіжного капіталу і технологій у вузькому спектрі виробництва товарів та послуг, доходи від яких швидко перевищують авансовані кошти, що підриває врешті-решт можливості економічного зростання, призводить до втечі капіталу та кваліфікованих кадрів.

Другий варіант – це еволюційна зміна характеру економічних зв’язків між виробництвом та особистим споживанням, що ґрунтується на співпраці всіх верств суспільства з урахуванням історичної специфіки, традицій та менталітету населення, тобто втілення ефективної соціально-економічної моделі, підпорядкованої інтересам українського народу. Для її реалізації зовсім недостатньо стандартизованих та догматизованих монетарних узагальнень; потрібен всебічний розгляд головних макроекономічних проблем, аналіз їх пропорцій та прийняття збалансованих рішень в галузі структурної та промислової політики, взаємодії інституційних секторів економіки, складу та структури національних заощаджень, упорядкування платіжного балансу тощо.

Може здатися дивним, але досі жодна програма діяльності уряду не мала необхідного макроекономічного обґрунтування і являла собою переважно літературний твір.

Легко зрозуміти авторів урядових документів, які працювали то в умовах гіперінфляції, то прискореного економічного спаду чи іншої невизначеності, але будь-яка програма, складена поза контекстом функціонування реального сектора економіки, була з самого початку приречена на невдачу.

Оцінки реального стану економіки України та шляхів подолання кризи потребують зараз серйозного уточнення, застосування єдиних принципів аналізу та формулювання висновків. Справа в тому, що з одного боку ми створюємо ринкову економіку, інтегруємось в порівняльну систему економічних індикаторів з іншим світом, а узагальнення внутрішнього характеру ґрунтуються, переважно, на застарілій риториці, господарському мисленні минулих часів.



Настав час повністю покластися на показники системи національних рахунків України і на них робити аналітичні висновки щодо больових точок функціонування економіки та обґрунтовувати всі кроки в макро- та мікроекономічній політиці.

Система національних рахунків висвітлює узагальнюючі показники виробництва товарів і послуг, попит на них через одержання та використання доходів усіх економічних суб’єктів або інституційних одиниць. Таким чином, досягається взаємопов’язана оцінка господарських можливостей і факторів добробуту населення з одного боку та дії фінансово-економічних важелів, що впливають на рівень доходів і через це на попит і пропозицію, – з іншого.

Діяльність кількох інституційних секторів народного господарства та взаємодія між ними визначають економічні відносини в суспільстві. Це нефінансові корпорації, або, в більш звичному розумінні, підприємства з виробництва товарів і послуг, фінансові корпорації, державне управління, домашні господарства та некомерційні організації, що їх обслуговують.

Першочергове значення мають позиції підприємства, що відбивають найбільш гострі проблеми української економіки.

Сектор виробництва товарів і послуг виробляє 63,7% ВВП, або його основну, вирішальну частину. Внутрішні пропорції сектора такі: 47% – це промисловість, сільське господарство і будівництво, а 45% – послуги. Сектор мобілізує 62% валового прибутку і нібито не повинен мати проблем. Проте існуючий механізм первинного та вторинного розподілу утвореного доходу призводить до того, що на стадії використання від цього прибутку не тільки нічого не залишається, а навіть утворюються величезні борги – понад 5 млрд. грн. щорічно. Так, у 1995 році (національні рахунки за 1996 рік ще не зроблено) чисте заощадження було від’ємним на 5,45 млрд. грн. Правда, сектор одержав деякі капітальні трансферти з боку держави, проте чиста втрата багатства за рахунок заощадження та капітальних трансфертів становила 4,3 млрд. грн. За такого стану спад виробництва був запрограмованим.

Взагалі, рівень національних заощаджень є ключовим фактором економічної активності, який треба постійно мати на увазі, аналізувати, прогнозувати, використовувати в макроекономічному регулюванні. В останні роки чисте заощадження, подане у вигляді відсотків ВВП, скоротилося з 19% у 1990 році до 5 і менше відсотків. Причому, якщо в 1990-1992 рр. певна частка чистого заощадження перевищувала витрати на нагромадження, то з 1993 р. 3% ВВП не покриваються національними заощадженнями і країна вдається до чистого запозичення.

Розвиток економіки в будь-якій країні зі зрілим ринковим господарством відбувається переважно на базі самофінансування корпораціями розширеного відтворення. В Україні воно вже чотири роки є неможливим. Тому першочерговим завданням є розблокування тромбів утворення прибутку і конвертація його в інвестиції. Як свідчить аналіз, 40% валового наявного доходу підприємства сплачують у формі податків і 35% – у формі трансфертів (страхові платежі, штрафи, а головним чином – витрати на утримання соціально-культурних підрозділів). Погіршуються й інші параметри функціонування виробництва.

На жаль, новий уряд не зважився не суттєве зниження податкового тиску на товаровиробників, що й надалі стримуватиме ринкові реформи.

Чільне місце в системі ринкового реформування займає структурна та промислова політика. Розроблені урядовими колами проекти Програми структурної перебудови та Концепції промислової політики вже кілька років губляться в бюрократичних тенетах, а структурні співвідношення складаються стихійно і неефективно.

Доводиться констатувати нерозвиненість сучасних методів визначення оптимальних масштабів, структури, галузевого та регіонального розміщення промислового комплексу, правових засад його функціонування на основі бюджетного, податкового, антимонопольного, земельного, валютного та митного законодавств. А також – відсутність спеціальних галузевих і міжгалузевих регуляторів, що мають стимулювати пріоритетні сфери промислової діяльності, реструктуризацію «хворих» галузей та технічно застарілих виробництв.

Справжній зважений та вивірений курс підмінено набором окремих кон’юнктурних заходів, не пов’язаних в якусь цілісну та зрозумілу систему. За таких обставин нічого й говорити про раціональне включення національної індустрії до міжнародного поділу праці, регулювання загальноекономічних та специфічних умов конкуренції, що сприяють завоюванню зовнішніх ринків та захисту в необхідних межах власного виробничого потенціалу.



Найбільш гострою проблемою сьогодні є реструктуризація промислових підприємств, яка, до того ж, тісно пов’язана з приватизацією. Зазначимо, що наявний досвід, насамперед у вугільній промисловості, багатьма оцінюється негативно. Між тим, є позитивна практика реструктуризації в східних німецьких землях.

Головні її принципи полягають в такому:
по-перше, це виділення з великого підприємства усіх допоміжних виробництв, а саме машинобудівних, ремонтних, транспортних та інших цехів, що передаються в приватну власність та широко диференціюють свою діяльність за межами базового заводу;
по-друге, основне виробництво підлягає, як правило, суттєвій реконструкції на основі залучення внутрішніх та зарубіжних інвестицій без будь-яких обмежень щодо включення його до складу концернів чи ТНК будь-якого некримінального походження;
по-третє, без усякого ідеологізування вирішено питання про продаж за помірними цінами землі для виробничих потреб;
по-четверте, земельні уряди в великих масштабах надають гарантії під залучені інвестиції. Очевидно, що такий метод реструктуризації може на ділі вивільнити ресурси доданої вартості для нагромадження основного капіталу.

Стан та ефективність ринкового реформування української економіки дуже точно віддзеркалює платіжний баланс. Він представлений як макроекономічна модель у формі статистичного звіту, де системно відображені дані про зовнішньоекономічні операції України з державами іншого світу, і дає порівняльну інформацію про стан міжнародних платежів України.

До операцій платіжного балансу належать поточний обмін товарами, послугами та потоками доходів, а також операції, пов’язані з рухом капіталів та фінансів, тобто фінансових вимог та зобов’язань України стосовно інших країн. Якщо фінансові активи та цінності надаються безплатно, то ці кошти називаються трансфертами.



Для детальнішої характеристики платіжного балансу як категорії наведено його конкретну структуру в аналітичній формі.

В 1996 році від’ємне сальдо поточних операцій становило $1,1 млрд. Обсяги українського експорту були досить значними – $15,5 млрд., або 45,5% валового внутрішнього продукту. Ці дані свідчать про граничне напруження національної економіки на світових ринках. Водночас імпорт досяг $19,8 млрд., а від’ємне сальдо торговельного балансу – $4,3 млрд. Воно виникло, головним чином, за рахунок оплати поставок в Україну палива та енергоносіїв на суму $9,2 млрд., в тому числі природного газу на $5,7 млрд. Тільки за рік внаслідок підвищення цін на енергоносії нерезидентам додатково сплатили $1,8 млрд., а через експортні обмеження в торгівлі з Росією було втрачено $300-500 млн.

Негативне торговельне сальдо значною мірою було компенсовано за рахунок послуг, в першу чергу за транзит енергоносіїв. Хоч дохід від надання послуг становив $3,2 млрд., та однак не міг перекрити від’ємне сальдо зовнішньої торгівлі, і дефіцит поточного рахунку становив понад $1,1 млрд.; якщо врахувати від’ємне сальдо доходів ($572 млн.) та сплату поточних боргових зобов’язань ($811 млрд.), то дефіцит поточних розрахунків становив $2,5 млрд., а без урахування трансфертів ($514 млн.) – $2 млрд., або 46% ВВП. Слід зазначити, що держава в 1996 році акуратно виконувала всі боргові зобов’язання. Коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу становив 11,2% в 1994р., 8,0 – в 1995, 6,6 – в 1996, 8,4 – в першому кварталі 1997р. [3].

В 1995 році (за 1996 рік національні рахунки ще не розраховані остаточно) чисті заощадження становили 2,7 млрд. грн. Цих коштів не вистачало на капіталоутворення, і Україна вдалась до чистого запозичення 1,87 млрд. грн. [2]. На зовнішні джерела припадало 69% суми чистого заощадження. Ця обставина в зовсім іншому світлі подає проблему зовнішньої заборгованості та невідкладні завдання з її вирішення, ніж вищенаведені дані про коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу, де показники не дуже високі й навіть ліпші, ніж у багатьох східноєвропейських країнах. Співвідношення рахунку капіталу та, в його межах, чистого запозичення свідчать про надзвичайно високу залежність України від мінливих обставин зовнішнього фінансування.

В Україні інвестиції та сальдо поточних операцій не покриваються необхідною сумою заощаджень. Загальна зовнішня заборгованість становить близько 21% ВВП, або $178 на душу населення [2]. Між тим більш вигідні фінансові потоки, а саме прямі та портфельні інвестиції, не набули належного розвитку.

Іноземні інвестиції як найбільш привабливий елемент зовнішнього запозичення на означають їх якоїсь безплатності. Вони формують доходи від власності нерезидентів у вигляді дивідендів та доходів по боргових зобов’язаннях. В 1996 році сальдо доходів було від’ємним на суму $572 млн. при залученні протягом року $514 млн. прямих та $198 млн. портфельних інвестицій. Центральною проблемою платіжного балансу України є зменшення дефіциту поточного рахунку. Найбільш гостро стоїть питання про обмеження імпорту енергоносіїв. За підсумками 1996 року скорочення імпорту енергії на $1,2 млрд., або на 13%, дозволило б вирівняти баланс товарів та послуг. Це – цілком реальне завдання, яке можна реалізувати за умов активної структурної політики. При цьому зменшення енергоспоживання в промисловості дасть змогу збільшувати неенергетичний імпорт, закуповувати нові технології, необхідні для переходу на траєкторію економічного зростання.

Зараз в собівартості промислової продукції частка витрат енергії становить 25%. Власне в енергетиці (електроенергетика, нафтогазова, вугільна та інші паливні галузі) коефіцієнт енергетичних витрат сягає 0,503, тобто половини всіх прямих витрат, в металургії – 0,258 (1995 р.), а в галузях обробної промисловості – тільки 0,119, послуг – 0,138 [4]. Прискорення структурних змін на користь обробної промисловості та послуг – така вирішальна передумова оздоровлення платіжного балансу України, суттєвого зниження потреб у зовнішньому фінансуванні, прискорення ринкових реформ.



Винятково важливий, різнобічний вплив на товарні темпи і особливості реформування економіки має курс національної валюти.

До жовтня 1994 року в Україні діяла система множинних курсів, яка в інфляційному середовищі зумовила неконтрольовані перепади вартості національної валюти. Тому дані до 1994 року непридатні для аналізу. З IV кварталу 1994 р. курс національної валюти почав стрімко зростати. Зокрема, наприкінці 1996 року він зріс в 1,81 рази, а середньозважений – в 5,59 рази.

Для підтримання стабільності національної валюти та забезпечення необхідного рівня ліквідності НБУ в 1996 році акумулював із зовнішнього сектора $0,9 млрд. [5]. Цю тенденцію більшість експертів розглядають як безперечно позитивну, пов’язуючи її з витісненням іноземної валюти з національного грошового обігу та поверненням твердої валюти на резидентну територію. В даному випадку ми маємо справу з явищем дефляційного впливу американського долара на українську економіку, отже робити однозначно позитивні висновки доволі сумнівно.

З одного боку, зміцнення національної валюти дійсно сприяє збільшенню до неї довіри населення і комерційних структур. Суто теоретично підвищення курсу гривні сприяє зростанню ефективності імпорту, розвиткові інвестиційного процесу, в тому числі й за рахунок доларових кредитів.



Водночас існують досить суттєві негативні наслідки дефляційного впливу долара на українську економіку. Серед них найбільше значення може мати падіння ефективності експорту, подальше загострення проблем торговельного і платіжного балансів, що є особливо важливим для економіки України через надмірну частку енергоносіїв у зовнішній торгівлі.

Зростання реального курсу національної валюти в довгостроковому плані може викликати порушення макроекономічної рівноваги, підрив конкурентоспроможності на зовнішніх та внутрішніх ринках, небезпечне скорочення валютних ресурсів.

З теоретичної точки зору долар, що знецінюється всередині країни, перетікає за кордон. Внаслідок цього зростають усі боргові зобов’язання держави, виражені в гривнях, і при перерахунку їх, зокрема, на долари, зростає державний борг. Крім того, порушуються правила гри в комерційній діяльності мільйонів людей, що здійснюють бізнес-тури для закупівлі споживчих товарів за кордоном, забезпечуючи відносну рівновагу на внутрішньому ринку.

В цілому плюси та мінуси дефляції долара, їх переважно негативний вплив на стан платіжного балансу, вимагають більш гнучкої монетарної політики, розуміння того, що зміцнення національної валюти не повинно перетворюватись на самоціль.

Список використаної літератури
1.Ковальчук Т. Глухі кути ортодоксального монетаризму. Голос України 14.11.96
2. Бюлетень НБУ, 1997 р., №6
3. Платіжний баланс України. Додаток до бюлетеня НБУ, Київ, 1997 р.
4. Тенденції української економіки, Лютий 1997 р.
5. вісник НБУ, 1997р., № 6