ДОВГОСТРОКОВІ УМОВИ ТА ФАКТОРИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ

LONG-RUN CONDITIONS AND FACTORS OF THE DEVELOPMENT OF UKRAINIAN ECONOMY

Валерій ГЕЄЦЬ,
директор Інституту економічного прогнозування НАН України,
академік НАН України

Valery HEYETS,
Director of the Institute of Economic Forecasting of the NAS of Ukraine,
Academician of the NAS of Ukraine

Зміни, що відбулися в економіці України протягом останніх 7 років, дозволяють і одночасно зумовлюють розробку стратегічних прогнозів та програм, в яких мають знайти відображення напрями вирішення проблем, що нагромадилися, з чітким відображенням перспектив розвитку. Для розв’язання кола проблем, які мають місце в даний час і які не можуть бути вирішені найближчим часом, але рішення щодо яких можуть і повинні бути прийнятими, вже зараз необхідно враховувати саме умови та фактори, від яких залежить той чи інший результат. Виходячи з таких міркувань, автором підготовлена стаття, в якій подається аналіз та прогноз змін у найважливіших складових, що визначатимуть перспективи розвитку економіки України на найближчі 10-15 років у частині обороту основного капіталу, динаміки і структури зайнятості населення, перспектив науково-технологічного прогресу, а також глобальних змін у світовій економічній системі та змін на світових ринках окремих видів продукції, які є важливою складовою українського експорту та імпорту. Крім того, наводяться матеріали аналізу та окремі пропозиції щодо подолання бар’єрів, які стоять на шляху прискорення економічного зростання в Україні.

The changes that have taken place in Ukrainian economy during recent 7 years allow and at the same time urge to construct strategical forecasts and programs which should reflect the ways to solve the present problems and clearly determine the prospects for development. In order to solve the circle of existing problems that can not be solved in next future, but decisions on which may and must be taken, now it is necessary to take into account the most meaningful conditions and factors. On that basis, the author has prepared an article published in this issue that provides analysis and forecast of the changes in the most important parameters that will determine this country’s economic development for he next 10-15 years in the spheres of fixed capital turnover, changes in the dynamics and structure of employment, prospects for scientific and technological progress global changes in the world economic system and corresponding changes on the world markets of individual items that are important components of Ukrainian exports or imports. The article also provides analysis and individual proposals individual obstacles on the way of this country’s economic growth.

Відсутність довгострокових ознак переходу до стабільного економічного зростання на тлі, насамперед, ускладнень у фінансовій та соціальній сферах, що значно впливають на стан економіки та перспективи її розвитку, актуалізувала останнім часом розробку прогнозів та програм стратегічного характеру. Вони мають визначати нові як механізми, так і горизонти економічного та соціального піднесення, а найголовніше бути основою для консолідації політичних структур і всієї нації для подолання безпрецедентної за своїм характером економічної кризи, що призвела до більш як семирічного спаду виробництва і погіршення рівня життя громадян України.

Актуальність розробки програм такого характеру визначається також і тим, що понад 12-річний період намагання реформувати економіку, починаючи з політики перебудови (1986-1990) і закінчуючи політикою фінансової стабілізації та лібералізації економіки (1995-1997), не дав бажаного результату. Вирішення проблеми ускладнюється на фоні загострень у світовій фінансовій системі та недосконалості її моделі, що стала основою глобалізації світової господарської системи і призвела до значного зниження темпів зростання світової економіки. Якщо 1997 рік відзначився збільшенням ВВП в економіці світу на 3,1%, то за підсумками 1998 очікується, що темп його росту становитиме лише 1,7%. Протягом наступних трьох років він не досягне рівня 1997 року і прогнозується: в 1999 році – 1,9; 2000 – 2,7; 2001 – 2,9%.

На умовах таких глобальних змін розширився пошук нових моделей та механізмів, що зможуть забезпечити подальше стабільне економічне зростання, в тому числі і в довгостроковому плані [1], особливо якщо врахувати, що в майбутньому необхідно буде здолати стратегію короткострокових інтересів фінансових спекулянтів, що нині є природним мотивом їх поведінки і, звичайно, деструктивно діє на всю економіку світу поряд з «тіньовою» економікою, яка в багатьох країнах, особливо з перехідною економікою, досягла надзвичайних масштабів. В багатьох країнах, особливо на пострадянському просторі, дана проблема переросла в загальнодержавну, яку треба вирішити, ліквідувавши продажність чиновників і суддів, а також їх самоправство, припинити побори, грабежі, внаслідок чого люди в багатьох випадках принижені. В найближчій перспективі людям треба буде дати замість насильства – безпеку, замість продажності – високу моральність, замість свавілля – дію закону, використавши для цього силу, закладену в ньому, і підконтрольність органів влади суспільним організаціям, створенню яких треба всіляко сприяти.

В Україні розробки програм довгострокового характеру мають стратегічне значення й охоплюють довгостроковий період 10-15 і навіть більше років.
Існує і третій аспект проблеми актуалізації розробок довгострокових програм економічного і соціального розвитку. Він пов’язаний з тим, що природа змін в економічному житті має як довгостроковий, так і короткостроковий аспекти. Причому останні, особливо в часи глибоких трансформацій, можуть мати як збіжний, так і протилежний характер впливу щодо довгострокових тенденцій розвитку. Оскільки досягти значних позитивних успіхів у державному і політичному житті за сучасних умов можливо тільки в довгостроковому відношенні, ігноруючи можливі загострення в короткостроковому, основний наголос робиться на досягненні стратегічного успіху.

Четвертим (і не останнім за значенням) аспектом актуалізації розробок довгострокових програм є кон’юнктурний їх характер. Закінчується XX століття, що має надзвичайно суперечливу в часі картину розвитку світогосподарської системи. Кінець його позначився тим, що існуюча модель її розвитку за окремими ознаками вичерпала себе. З’явилися публікації, в яких йдеться в цілому про кризу моделі західного лібералізму і навіть про можливе цілковите відродження тоталітаризму [2].

Початок XXI століття дасть новий поштовх до подальшого розвитку, але успіху досягне той, хто вдало поєднає свої можливості з загальноцивілізаційним процесом, який, на нашу думку, все ж таки матиме, незважаючи на окремі негативні тенденції та песимістичні оцінки щодо їх наслідків, прогресивний характер. Саме тому на вимоги часу в більшості випадків здійснюються спроби розробити відповідні програми національного масштабу стосовно розвитку, передусім, економіки та соціальної сфери на довгострокову перспективу.

І, зрештою, ще одним аспектом загострення уваги до вищевказаних програм є те, що в Україні вже відбулися значні зміни в економічній моделі. Це стосується, насамперед, того, що планова система господарювання як цілісність, за допомогою якої здійснювалися процеси управління виробництвом, розподілом, перерозподілом продукції та фінансових ресурсів, припинила існування. Замість неї діє, хоча неефективно і з великими втратами, нова система, яка покликана сприяти появі нових можливостей задоволення виробничих і споживчих потреб та здійснення господарської діяльності. В цілому вона заснована переважно на засадах лібералізації економічних та фінансових відносин при одночасному створенні грошового та фондового ринків, ринків товарів та послуг, ринку нерухомості і ринку праці.

Вказані зміни дозволили, певною мірою, шляхом створення умов для зрівноваження попиту та пропозиції на працю, товари, послуги, інвестиції, гроші започаткувати використання механізмів, властивих ринковій економіці. Це привело до зміни структури витрат в економіці, які за всіма ознаками такими вже є. Водночас задіяні механізми могли дати тільки початковий поштовх для заміни існуючих стереотипів і механізмів планово-розподільного характеру щодо задоволення потреб у товарах, послугах, інвестиціях на ринкові. Зміни, що мають місце в системі господарювання, мали відбутися і відбулися у дуже короткий період на відміну від західної моделі господарювання, що складалася протягом століть. Саме тому вони не дали поки що позитивного результату в аспекті забезпечення економічного та соціального прогресу в Україні. За існуючих умов це можливо при структурній перебудові економіки, закладанні і задіянні нових мотивів до високоефективної діяльності як державних, так і приватних структур, активізації людського фактора, що повинен отримати відповідний рівень підготовки, сформувати мотиви для дії в нових умовах, створення високоефективного інституційного середовища, в якому є місце для захисту майнових інтересів, прав і свобод людини, ефективній дії внутрішніх механізмів захисту від негативного впливу зовнішніх чинників тощо. Однак більшість із наведених складових залишилися розвинутими недостатньо, оскільки вони мають за своєю природою переважно довготривалий період становлення і розвитку. Розуміння природи цих процесів і складності втілення їх у життя, на нашу думку, також актуалізували розробку перспективних довгострокових програм розвитку економіки, оскільки завдяки саме такому їх опрацюванню можна достатньо цілісно сформувати і реалізувати програму дій з вирішення найважливіших проблем, що нині стоять як перед економікою України, так і перед суспільством у цілому.

Незважаючи на багатоаспектність актуалізації вищевказаних розробок стратегічного характеру, в них є чимало спільного, що, на нашу думку, доцільно врахувати, оскільки в іншому випадку програма чи то економічна, чи то політична буде нереальною. Про що йдеться у даному випадку? Насамперед – про ресурси, які є і які потрібно задіяти для досягнення мети.

Нині вже очевидно, що в XXI столітті основним чинником, який визначатиме перспективи економічного розвитку, буде не використання природних ресурсів, задіяних за допомогою технологій у так званих базових галузях (електроенергетика, паливна промисловість, металургія, металообробка), а високі технології, які будуть і вже є певною мірою здатними створювати нові матеріали і речовини зі значно вищими показниками ефективності та корисності. Саме створення та використання цих технологій і відповідна підготовка людини до таких видів діяльності визначатимуть успіх. При цьому слід мати на увазі, що роль нових високих технологій може бути набагато важливішою, ніж насправді це розуміється зараз, стосовно їх можливостей щодо задоволення потреб людини. Головне в тому, що саме вони відіграватимуть роль каталізатора, за допомогою якого може глобалізуватися процес економічного розвитку на сталій основі замість зовсім нестабільної світогосподарської фінансової системи. Якщо така модель використовуватиметься, то тільки завдяки тому, що капітало- і наукоємність таких виробництв зростатиме, а в окремо взятій країні не вистачає і не буде вистачати необхідних як фінансових, так і матеріальних ресурсів, тому об’єктивно виникатиме необхідність їх концентрації, а отже, зростатиме взаємозалежність світу в аспекті його взаємодоповнюваності. Країни, які не вписуватимуться в цей процес, змушені будуть збільшувати рівень використання своїх природних ресурсів, зменшуючи їх запаси та відповідно можливості забезпечення сталого розвитку.

Друге – це економічна політика і використані механізми, що забезпечать найефективніше використання існуючих ресурсів та можливостей розвитку.

Щодо діяльності, яка забезпечуватиме зміни в економічній політиці та економічних механізмах, адекватних їй, то нині вважається, що точний розрахунок напрямків пошуку і реалізації перспективних варіантів розвитку економіки як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях замінить або точніше остаточно витисне діяльність та успіх у бізнесі, заснований на випадковості. Це означає, що «невидимій руці Адама Сміта» залишатиметься все менше місця в забезпеченні успіху. Саме тому, і не випадково, так стрімко зростає втручання держави в перерозподіл ВВП у багатьох, насамперед, високорозвинутих країнах. Комп’ютерні мережі типу Internet з комп’ютерами нових поколінь створять базу для цілеспрямованої дії щодо пошуку вирішень проблем глобального масштабу. Отже, з подальшим розвитком техніки та технології, незважаючи на те, що в цілому економічна результативність у державі є наслідком тієї моделі та характеру суспільства, які воно має, результативність ринкових реформ в наших умовах не з’явиться автоматично, а буде результатом поступових, глибоко обґрунтованих перетворень, які зумовлять зміни в характері відносин та приведуть до результативної економіки.

Третьою, і найбільш обмежуючою складовою, є процеси довготривалого характеру, які вже відбуваються в економіці або обов’язково мають відбутися і без урахування яких будь-яка розроблена стратегія буде нереальною. Саме останній проблемі присвячена дана стаття, оскільки, на нашу думку, останнім часом недостатньо приділялося уваги цілісному і взаємопов’язаному розгляду цих проблем, хоча саме вони відіграють провідну роль щодо результатів, які будуть отримані внаслідок майбутніх змін, що закладаються в довгострокову програму розвитку, насамперед, економіки...

Серед основоположних факторів, які матимуть першочергове значення для розвитку економіки на період до 2010 року, є стан та перспективи розвитку робочої сили, капіталу та науково-технічних надбань, а також зовнішні та внутрішні чинники економіко-соціального та політико-економічного характеру, особливо разом з проблемами стрімкого зростання та необхідності обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів України, які до останнього часу взагалі не були притаманні нашій економіці й політиці.

Стан ресурсів робочої сили залежатиме, передусім, від демографічної ситуації, яка відзначається, за прогнозами демографів, послідовним скороченням на період до 2010 року чисельності населення до 47,0-47,5 млн. чоловік при однозначному збільшенні частки населення старшого працездатного віку (від 23,2 % у 1998 році до 24,5 % на кінець періоду).

Зменшення чисельності населення відображає процес, внаслідок якого Україна, як і багато інших країн світу, втрачатиме свою потужність. Очевидно єдиною альтернативою цьому процесу є необхідність збереження та нарощення такого людського потенціалу, який здатний працювати й акумулювати новітні знання і досвід з тим, щоб збільшувалася кількість висококваліфікованої робочої сили, яка зможе в свою чергу підвищувати рівень продуктивності праці. Тому нині важливо не знижувати рівень освіти, особливо вищої, при забезпеченні відповідного рівня виховання молоді. Отже, і зараз, і в перспективі необхідно буде збільшувати витрати, насамперед, на освіту. Водночас вищезазначена тенденція до старіння населення, що спостерігається в окремих країнах та поширюватиметься в найближчі 10-20 років на все більшу їх кількість, зумовлюватиме збільшення витрат на охорону здоров’я.

Старіння населення, особливо при відносному збільшенні людей в працездатному віці, матиме позитивні результати, оскільки саме населення старшого віку, залишаючись працездатним, є, як правило, нетто-кредитором економіки, бо схильність його до заощаджень порівняно більша, ніж у населення молодших вікових груп. Однак воно має і ряд і негативних чинників. Зокрема, старше за віком населення може мати схильність до зменшення витрат на освіту, внаслідок чого скорочуватиметься кількість висококваліфікованих працівників. За таких умов Україна як країна, в якій можливий такий процес, витрачатиме, свою потенціальну потужність, закладену в людському розвитку. Дана тенденція може бути загальною для багатьох країн, де, населення старшого віку переважатиме над молодшим. Якщо ж ця тенденція охопить більшість, особливо індустріально розвинутих країн, на що звертає увагу Лестер К.Туроу, то потенційні можливості й економічного зростання в світі в цілому, на нашу думку, зменшаться, а отже, попереду можуть виникати досить серйозні утруднення глобального масштабу. Глобальні проблеми зовсім нового характеру все більше охоплюватимуть світ, а тому виникає необхідність відпрацювання відповідних механізмів, також глобального характеру, для запобігання цим тенденціям.

Щодо інших аспектів змін у демографічній ситуації в Україні, то демографічне навантаження на 1000 душ населення працездатного віку зменшиться від 781 чол. у 1998 році до 669 чол. на кінець 2010 (табл. 1). Однак останнім часом демоекономічне навантаження в Україні зросло насамперед за| рахунок збільшення безробітних працездатного віку. З урахуванням цієї категорії людей, що потребуватимуть допомоги від працюючих, фактичне навантаження на працююче населення становило на початок 1998 року замість 781 чол. вже 936 чол. (на 1000 населення працездатного віку). І хоча поліпшення ситуації з демографічним навантаженням сприятиме в цілому формуванню тенденції до зменшення і демоекономічного навантаження до 814-897 чол. на 1000 чол. працездатного населення, але в цілому на кінець прогнозованого періоду в середньому воно буде більше на 185 чол. від демографічного навантаження на початку 90-х років, коли стан економіки був набагато кращим. Таке досить значне збільшення негативно впливатиме на загальну ситуацію з навантаженням на працездатне населення, оскільки до цього часу офіційно рівень безробіття визнаний значно нижчим, ніж передбачуваний за прогнозами. В свою чергу це означає, що в Україні вимушено збільшуватимуться витрати кожного працюючого на утримання соціально незахищеної частини населення. Проблеми, які прогнозуються в даній частині на вказаний період, дещо детальніше будуть розглянуті нижче. За таких умов необхідність зростання продуктивності праці поряд з вирішенням проблеми безробіття стають найважливішими завданнями, що визначатимуть умови соціально-економічного розвитку України на перспективу до 2010 року. Водночас підвищення продуктивності праці, як і ефективності використання наявних трудових ресурсів, можливе в стратегічному плані лише за умови збільшення обсягів капітальних вкладень у цілому, в тому числі і з боку держави, насамперед, в людський капітал, незважаючи на можливі вищеохарактеризовані суперечності, при одночасному перегляді їх структури у відповідності з очікуваними структурними зрушеннями в економіці взагалі та промисловості зокрема. По суті цей напрям діяльності держави перетвориться на майбутні 10-20 років у стратегічно важливий, який повинен реалізовуватись, незважаючи на можливі протилежні мотиви в поведінці виборців при їх голосуванні за ту чи іншу політичну платформу.

* За розрахунками доктора економічних наук О.У. Хомри, демоекономічне навантаження (всього і структурно) визначалося як відношення кількості населення, молодшого працездатного (0-15 років), населення, старшого працездатного віку (жінки 55 років і старше, чоловіки 60 років і старше), і реальних безробітних працездатного віку до населення працездатного віку з вирахуванням реальних безробітних працездатного віку. Кількість реальних безробітних у 1998 році (на 1,01) приймалася рівною визначеній на жовтень 1997 року згідно з матеріалами вибіркового обстеження домашніх господарств з питань економічної активності населення, зайнятості та безробіття. Використовувався прогноз кількості населення, розроблений Міністерством економіки України (завершено в жовтні 1997). Більшістю демографів України гіпотези змін народжуваності, смертності і міграції, закладені при розрахунках прогнозованої кількості населення країни, оцінюються як оптимістичні. Зміна гіпотез у бік зниження показників народжуваності, зростання показників смертності і міграційного відпливу населення внаслідок різнонаправленості дії даних чинників на демоекономічному навантаженні позначиться не дуже істотно. Кількість безробітних працездатного віку в 2006 році визначалася на базі прогнозу кількості зайнятих в економіці при збереженні наявних у 1997 році пропорцій між кількістю зайнятих в економіці, зайнятих економічною діяльністю і економічно неактивного (учні, студенти, пенсіонери, зайняті в домашньому господарстві, зневірені тощо) населення працездатного віку. Використання постійного населення в розрахунках дозволяє врахувати в числі працездатних тих. хто працює за кордоном (зовнішніх трудових мігрантів).

Однак слід зауважити, що збільшення витрат на підтримку та розвиток людини в Україні, особливо в частині, пов’язаній зі збільшенням витрат на освіту та охорону здоров’я, обмежуватиметься досить серйозно тим, що вже сьогодні склалася ситуація, коли розгалужена соціальна система, успадкована від соціального устрою минулого, не відповідає можливостям економіки України як поточного, так і значною мірою найближчого десятиліття внаслідок невідповідності соціальних зобов’язань держави обґрунтованому рівню державних витрат. За розрахунками, здійсненими в Інституті економічного прогнозування НАН України, на період до 2005 року обсяг необхідних поточних витрат на соціальні цілі у 3-4 рази перевищує потенційно очікувані можливості економіки України (табл. 2).

Для пом’якшення вказаної ситуації важливо добитися протягом найближчих. 5 років детінізації економіки України до рівня країн з ринковою економікою, скоротити рівень безробіття до 4-5% за рахунок здійснення політики економічного зростання забезпечити сталі його темпи (4-6%). Особливо важливо для початку вищевказаних процесів ретельно переглянути структуру витрат бюджету як на освіту, так і охорону здоров’я в напрямку збільшення згідно з європейським рівнем навантажень учнів і студентів на одного вчителя та викладача вищого навчального закладу при одночасному перегляді мережі шкіл, особливо в сільських поселеннях, га політики заробітної плати у цих сферах діяльності. Перегляду вимагає і структура органів державної влади в межах адміністративної реформи, яка розпочалася в Україні. Підлягає реструктуризації значна частина витрат бюджету, тому без неї створити умови для старту вищезазначених позитивних процесів, які забезпечать виконання соціальних функцій держави, буде неможливо.

В рамках започаткування стратегії економічного зростання, яка за очікуваннями буде характерною рисою розвитку економіки в найближчі 10 років, слід реалізувати програму створення нефондомістких робочих місць, вартість кожного з яких нині більш як у 10 разів менша, ніж у капіталомістких галузях, яким поки що надається перевага. Тут потрібна докорінна зміна економічної політики, оскільки, як свідчать дані табл. 3, за роки незалежності в цій частині відбулися зміни, що гальмують і економічне зростання, і створення ефективної структури економіки. Так, найбільш капітало- і енергомісткі галузі насамперед промисловості (електроенергетика, паливна, металургія) збільшили свою частку в структурі капіталовкладень від 39,6% у 1990 році до 69,5% у 1997-му. Така тенденція не сприяє ні переходу до нової, прогресивнішої структури економіки, ні збільшенню зайнятості порівняно із загальним рівнем безробіття, ні прискоренню економічного зростання, ні нагромадженню фінансових ресурсів розширеного відтворення економіки, оскільки рівень ефективності виробництв цих галузей промисловості значно менший, ніж виробництв зі швидким оборотом капіталу, що дозволяють нагромаджувати фінансові ресурси, в збільшенні яких ми насамперед зацікавлені і без яких досягти дійсно високих темпів економічного зростання неможливо. Як видно з даних таблиці 3, зміни, що відбулися в структурі капіталовкладень, значно більші за питомою вагою, ніж у радянські часи: у 1986 році частка капіталовкладень у вказані три, так звані базові, галузі становила 45,1%. Однак, як відомо, вже тоді вважалося доведеним, що така структура промислового виробництва, а отже і капіталовкладень, була надзвичайно неефективною, що було однією із суттєвих причин кризи радянської економіки в цілому.

В досліджуваному перспективному періоді необхідно вирішити ще одну важливу проблему, що вже має місце. Це стосується необхідності адаптації населення до нових економічних умов шляхом перепідготовки понад 7 млн. чоловік працюючого населення та безробітних. Для чого необхідно буде витратити, за нашими розрахунками, близько 45 млрд. доларів США. Вартісна оцінка зроблена на основі даних витрат, які нині здійснюються при перепідготовці кваліфікованих працівників у навчальних закладах за однорічною програмою перепідготовки. Саме вона, на нашу думку, дає можливість отримати працездатному населенню освіту, яка необхідна для відтворення його конкурентності на ринках та здатності ініціювати і забезпечувати випуск конкурентоспроможної продукції та різних видів послуг. Така величина витрат досить висока і має, на жаль, незначну ймовірність щодо можливості її виконання, але, на наш погляд, може бути цільовим орієнтиром для опрацювання відповідних складових економічної політики.

Наступним довгостроковим фактором економічного розвитку України, сформованим у попередні десятиліття, є стан основних фондів, визначений інвестиційною політикою 1965-1990 років та спадом інвестиційної активності протягом останніх семи років. Станом на 01.01.1990 року в економіці України з 317 млрд. крб. основних виробничих фондів близько 90 млрд. крб. були двічі та тричі замортизованими.

В останні сім років ситуація деякою мірою поліпшилася за рахунок виведення з користування значної кількості основних фондів найстаршого віку – 21 і більше років використання. Водночас у наступні 10 років продовжуватиме діяти негативна тенденція подальшого старіння основних фондів, бо критичного віку досягнуть не тільки фонди, яким нині понад 15-20 років, а й ті, яким 10-14. Їх питома вага в 1997 році становила відповідно 30,6% та 22% (табл. 4).

Активне виведення фондів з користування в останні роки призвело до того, що загальний знос фондів не зріс, але, як видно з даних таблиці 4, зросте через 5-7 років, оскільки питома вага фондів старшого віку (більше 10 років) за підсумками 1997 року становила 75,7%. В найближче десятиліття необхідне буде активне виведення фондів, створених у другій половині 80-х років. Що це може реально означати для економіки України? За даними таблиці 4, в найближчі 10 років із усієї сукупності виробничих фондів найстаршого віку (більше 21) досягає або вже досягла 75,7%. Загалом можна вважати, що необхідної заміни, удосконалення, капітального ремонту і т.д. вимагатиме близько 2/3 фондів на суму понад 350 млрд. гривень. Якщо врахувати, що не всі вони, а лише їх більшість будуть повністю зношеними та замортизованими, то сума необхідного оновлення досягатиме близько 300 млрд. гривень. Для збереження фондоозброєності виробництва необхідно здійснювати середньорічні капіталовкладення щонайменше на таку ж суму. Однак ця відновлювана вартість основного капіталу при таких обсягах капіталовкладень дозволить тільки оновити фонди на тому ж технологічному рівні, на якому вони свого часу створювалися в кінці 70-х та у 80-і роки. Якщо ж говорити про сучасну ситуацію, то оновлення повинне відбуватися на новій технологічній основі, що значно збільшує вартість основного капіталу. За розрахунками, проведеними свого часу, так звана інноваційна складова нових фондів у середньому збільшує величину капіталовкладень не менш як у 1,5 раза [3].

Це означає, що протягом найближчих 10 років, якщо ставити за мету не тільки зберегти, а й оновити виробничий апарат, сума капіталовкладень в економіку України повинна досягати близько 450-500 млрд. гривень, або в середньому 45-50 млрд. гривень на рік. Якщо виходити з того, що до 2000 року сума капітальних вкладень в середньому на рік досягне близько 15-16 млрд. гривень, то це означає, що їх необхідно буде вкладати щорічно в 3,5 рази більше протягом наступного десятиліття. За своїми потенційними можливостями Україна разом з іноземними інвесторами не має можливості задовольнити такі потреби. Якщо врахувати, що більше третини активного капіталу вже зношено повністю, а половина потужностей не використовується з різних причин, то навіть бажане подвоєння обсягу капіталовкладень за існуючих умов є нереальним, а точніше далі буде такою, що не дозволить вирішити нагромаджені проблеми.

Якщо ставити за реальну мету подвоєння обсягів капіталовкладень десь на другу половину даного періоду, то це фактично означає, що до 2/3 основних фондів протягом найближчих 10 років стануть переважно зношеними і не матимуть можливості бути вчасно заміненими. За таких умов подальше їх збереження в існуючому стані тільки завдасть нових збитків, оскільки техногенні катастрофи різного характеру матимуть тенденцію до збільшення, що значною мірою знекровлюватиме економіку, відволікаючи фінансові ресурси від капіталовкладень на ліквідацію наслідків катастроф та аварій. Позбутися такої тенденції зовсім не вдасться, але знівелювати її наслідки, на нашу думку, можна, прискоривши насамперед процес консервації, закриття та ліквідації підприємств. Ліквідні ресурси, які ще залишилися на таких підприємствах, слід продати, а виручені кошти використати для допомоги безробітним, які з’являться в такому випадку, і для створення недорогих робочих місць. Саме таким чином в Україні може бути зроблено поштовх до реальної реструктуризації економіки, передусім промисловості, а також до створення умов для ефективного використання наявного капіталу [4].

Крім того, процес реструктуризації підприємств прискорить розвиток малого та середнього бізнесу, що дещо послабить проблему безробіття. Реструктуруючи економіку, ми зможемо реально залучити (за рахунок запозичень та збільшення боргів) кошти для допомоги безробітним. Оскільки передбачається піднесення економіки, збільшення боргів не буде обтяжливим і така стратегія відповідає вихідним умовам політики економічного зростання [5].

Однак не всі підприємства, де є вільні потужності, слід реструктурувати, бо значна частина з них може при відповідній економічній політиці випускати ліквідну продукцію. Для країни це так званий неінвестиційний ресурс економічного зростання. Саме тому його слід використати для прискорення розвитку економіки, оскільки інвестиційних ресурсів у найближчі роки не вистачатиме для швидкого нарощування темпів зростання ВВП.

Враховуючи обмеженість інвестиційних ресурсів в Україні, в найближче десятиліття доцільно проводити не стільки політику активізації інвестиційної діяльності, а насамперед зміну її структури та здійснити там, де є можливість, технологічні прориви, оскільки руйнування науково-промислового потенціалу в Україні в період до 2010 року може бути остаточним. У випадку таких незворотних змін в Україні необхідно буде змінити технологічну політику, засновану на ідеології не технологічного лідерства, а технологічних залучень, оскільки значний інвестиційний спад став катастрофічно загрозливим і вже призводить до руйнування нагромадженого капіталу, тобто діючих підприємств, з одного боку, та нагромадженого житлово-комунального господарства, передусім у великих та середніх містах й окремих індустріальних регіонах – з другого. Саме це зумовлює необхідність спрямовувати значну частину фінансових ресурсів на ліквідацію очікуваних наслідків техногенних загострень та аварій у наступному десятилітті.

Якщо не здійснити заходи з інвестиційно-інноваційної активності в Україні в період до 2010 року, то бажаних масштабів індустріального оновлення не відбудеться, оскільки високорозвинутий світ, як зазначалося, бере зараз черговий технологічний бар’єр, пов’язаний з опануванням технологій, заснованих, насамперед, на інтелектуалізації функціонування виробничого апарату, тобто формує і використовує вже шостий технологічний устрій.

Здійснення технологічних проривів в Україні дасть можливість значно підвищити експорт наукоємної продукції. Для цього уряду разом із провідними науковими установами України слід виділити пріоритетні сучасні макротехнології, за допомогою яких виробляють наукоємну продукцію. Це дозволить змінити структуру експорту із сировинного характеру та продукції первинної переробки на користь продукції інвестиційного та споживчого призначення. Серед таких технологій виділяються авіаційні та космічні макротехнології, суднобудування, спецметалургія, технологія промислового устаткування (верстатобудування), біотехнологія, інформаційні технології. Це дасть можливість сформувати технологічний образ України як розвинутої держави і на даній основі визначити її місце на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Системоутворюючі механізми реалізації такої концептуальної довгострокової програми – єдино можливий програмно-цільовий підхід, оскільки він є найбільш ефективним важелем реалізації аналогічних проектів у всьому світі.

Орієнтація на такий підхід виправдана не тільки з внутрішніх причин, а й зовнішніх, оскільки в світі, незважаючи на уповільнення світового зростання ВВП, в тому числі й у високорозвинутих країнах, в перше десятиріччя XXI століття випереджаючими темпами зростатимуть експорт і імпорт, переважно високотехнологічної продукції, тобто саме цей сектор світового ринку найбільше розширюватиметься, темпи зростання світової торгівлі в цілому у 3,5 рази перевищуватимуть темпи зростання ВВП.

Читати закінчення статті