Незрілість ринку та перманентні політичні струси, дестабілізують вихід України на стабільну траєкторію розвитку та залишають її на периферії потоків міжнародного капіталу, що ускладнює інтеграційні процеси в напрямку розвинених країн світу. В той час як стабільний та ефективний розвиток національних економік передбачає повноцінне включення окремих (у тому числі тимчасово периферійних ринків) до світових процесів (інноваційних, інвестиційних, екологічних, торговельних тощо), а це, в свою чергу, потребує низки структурних перетворень в економіці, а також стандартизації економічного регулювання, включаючи уніфікацію правового поля (з адаптацією до міжнародних стандартів) та розповсюдження передових фінансових і економічних технологій у сфері управління. Отже, інтеграція України з європейською спільнотою передбачає додержання не стільки критеріїв завершеності трансформації, скільки критеріїв конвергенції, що надає право стати претендентами на входження до ЄС [1].

Слід нагадати, що більш-менш активне приєднання України до цього процесу розпочалася від моменту здобуття незалежності, коли країна стала об’єктом активного впливу міжнародних організацій, що мали за мету полегшити просування країни у напрямку формування стабільної ринкової економіки та демократизації суспільства шляхом поступового наближення до європейських стандартів господарювання та впровадження інституціонального середовища, притаманного громадянському суспільству. Україна прийняла низку міжнародних зобов’язань щодо впровадження міжнародних стандартів й укладання Угоди про партнерство та співробітництво з ЄС [2] (яка визначила механізми взаємодії між Україною та ЄС) та започаткування (у 1995 р.) переговорного процесу про набуття повноправного членства у Світовій організації торгівлі.

Зазначена Угода стала важливим кроком на шляху до інтеграції України в ЄС. Вона не тільки декларує, але й чітко окреслює конкретні механізми та правила партнерства сторін, а також намічає подальші кроки в цьому напрямку — головне їх зробити. Втім були і інші оцінки цієї угоди, наприклад, на думку деяких фахівців “Угода про партнерство та співробітництво з ЄС” є “вариантом куцего соглашения о партнерстве и сотрудничестве”, до того ж на ратифікацію Угоди пішло цілих чотири роки, що свідчить про відсутність активних дій українського уряду в цьому напрямку [3].

У червні 1998 року Президентом України було затверджено Стратегію інтеграції України в ЄС, в якій було чітко визначено основні напрями співробітництва України з Євросоюзом. Передбачалося, що реалізація стратегії забезпечить входження держави до європейського політичного, економічного і правового простору, а також формування зовнішньоекономічних пріоритетів України в середньостроковій перспективі.

Наступними важливими кроками в інтеграційному процесі став п’ятий саміт Україна—ЄС, що відбувся в Ялті у вересні 2001 р. та прийняття згодом (12 грудня 2001 р.) “Плану дій ЄС у галузі юстиції та внутрішніх справ в Україні”, а також рішення останнього саміту Україна—ЄС (жовтень 2003 р.), що безпосередньо створили передумови для практичної реалізації завдань, пов’язаних із дотриманням Копенгагенських критеріїв та вступом України до Євросоюзу [4].

Одночасно продовжується процес укладання численних міждержавних угод із метою вступу України до СОТ. Як показав аналіз розширення процесів прямого іноземного інвестування країн ЦСЄ, ці угоди сприяють активізації інвестиційних процесів, до того ж мають позитивний вплив на розширення зовнішньої торгівлі та вдосконалення її структури (товарної та географічної). Із вступом України в СОТ у 2008 р. було зроблено ще один крок до євроінтеграції.

Однак найбільш резонансною подією стає підписання Президентом України та головами держав (або урядів) Європейського Союзу у 2014 р. у Угоди про Асоціацію України з ЄС, відповідно до якої України бере на себе низку зобов’язань із часовими рамками щодо їх виконання. Окрім зобов’язань щодо проведення ключових реформ, питань урядування та секторальній співпраці у різних сферах в Угоді тощо, також приділяється увага . питанням макроекономічної стабільності, збалансованості державних фінансів, імплементації економічної політики Уряду.

Активний валив на трансформаційні процеси в українській економіці та її інституційні перетворення здійснюють і інші учасники міжнародної спільноти. Так, досить вагомим (у першу чергу — політично) був вплив міжнародних фінансових організацій на економічні події в країні. Йдеться про програму розширеного фінансування МВФ і підписання спільних документів, у яких український уряд брав на себе зобов’язання по виконанню вимог щодо проведення політики та підтримки цільових макроекономічних параметрів, підготовлених та представлених у вигляді матриці політичних заходів та поквартальних кількісних критеріїв ефективності, індикативних цільових показників і кількісних структурних маяків [5]. Тільки неухильне дотримання цих вимог забезпечувало отримання фінансової допомоги від МВФ, і, автоматично — від інших міжнародних фінансових організацій (що визначало також і поведінку прямих інвесторів). Цікавим є той факт, що уряд України ніколи не оприлюднював у пресі ані переліку вищезазначених заходів і критеріїв, ані звітів про їх виконання. У той же час раніше ніколи не практикувалося щоквартальне звітування українського уряду по результатах оздоровчих заходів.

Втім далеко не всі заходи з економічної політики, що проводилися відповідно до порад іноземних експертів, мали наслідком позитивні результати. Тут перш за все слід пригадати помилки зі створенням піраміди облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), що призвела до чистих бюджетних втрат на суму 7,6 млрд грн., скорочення золотовалютних резервів з 2,3 млрд до 761 млн дол. США тощо [6]. Дорого коштували державі й “швидкі” валютні позики, що спровокували валютно-фінансову кризу в економіці, яка тільки-но розпочинала виходити на траєкторію економічного зростання. Разом з тим не можна заперечити, що фінансова допомога МВФ та СБ дозволила вирішити багато задач та досягти фінансової, цінової й валютної стабільності, а також певною мірою гармонізувати макроструктурні пропорції та забезпечити макроекономічну стабільність зростання.

Аналітичне дослідження структурних чинників розвитку [7] економіки України і розвинених країн світу дозволило зробити висновок, що в Україні можливо досягнути стабільних та високих темпів економічного зростання лише за умов гармонізації основних макроструктурних складових ВВП і розгортання дії факторів, що зумовлюють інституційний розвиток та активізацію інвестиційних процесів.

Чи є потреба Україні брати за еталон інституційну структуру якоїсь з європейських країн, досягнення якої стане рятівником від перманентних криз?

Дослідження інституційних структур розподілу валового наявного доходу в країнах ЄС, а також в інших країнах світу показало що існує принаймі три моделі макроархітектури, що залежать від, як глибинних культурних перетворень, так і зрілості інституційного розвитку.

Перша, найбільш соціально спрямована і водночас інвестиційно-інноваційна модель розвитку давно сформувалася та підтримується в скандинавських країнах. Де поряд з високою долею держави в ВВП підтримується високий рівень валового наявного доходу нефінансових корпорацій (13,5% від загального ВНД в середньорічному вимірі за період 2001-2013) [8], що забезпечує високий динамізм валового нагромадження основного капіталу та модернізацію виробництва.




Джерело: розрахунки автора на базі даних ОЕСР , електронн таблиці доступні з сайту:
http://stats.oecd.org/viewhtml.aspx?datasetcode=SNA_TABLE14A_SNA93&lang=en#




З даних, наведених в таблиці1, а також з рис.1 видно, що в Норвегії, Фінляндії та Швеції найвищі рівні валового наявного доходу сектору ЗДУ відносно ВНД в цілому. При цьому частка ВНД домашніх господарств є найнижчою серед європейських країн (табл.2), що не зменшує соціальну спрямованість моделі, оскільки скоригований на соціальну допомогу в натурі ВНД домашніх господарств є високим і складає в середньому по цій групі країн – 65% ВНД.




Джерело: див джерело табл.1

На відміну від скандинавських країн в таких країнах, як Італія, Греція Польща і США ми бачимо протилежне – високу частку домашніх господарств і низьку – сектору ЗДУ. Така ліберальна модель розвитку, хоч і передбачає соціальну підтримку громадянам, але переносить вирішення багатьох проблем на їх плечі. Соціальні трансферти в натурі (відносно ВНД в середньорічному вимірі, за період 2001-2013рр) в США і Греції найнижчі і складають лише, відповідно – 6,4 та 9,7% проти 18,2% в Швеції, або 14,7% в Фінляндії.

Такі країни, як Франція, Угорщина, Чеська республіка можна віднести до середньої групи із срединним шляхом розвитку. Тут відповідні рівні ВНД секторів ЗДУ і ДГ знаходяться біля середніх позначок по країнах ОЕСР. При цьому сектор ЗДУ отримує достатньо валового наявного доходу, щоб бездефіцитно фінансувати індивідуальні та колективні послуги, а також державні капітальні вкладення. А сектор ДГ отримує оптимальну частку загального ВНД (коливається від 60-65%), плюс соціальну допомогу в натурі, відповідно – 11-14% ВНД, що забезпечує достатній обсяг і якість охорони здоров’я и освіти.

Як видно з даних табл.1, 2, з 2001 по 2004 рік показники України відповідали саме такій моделі розвитку. Однак, починаючи з 2005 року почався рух до скривлення макропропорцій і утворення споживацької моделі розвитку із нарощенням частки домашніх господарств за рахунок падіння частки ЗДУ.




Джерело: див джерело табл.1

З даних табл. 3 видно, як з 2008 року стрімко знижувався рівень ВНД НК, що, як буде показано нижче відповідало падінню їх ВНД в період трансформаційної кризи.

На відміну від України Польща постійно нарощувала рівень ВНД НК, які зросли до 15,3% в 2012 році. Відповідно стабільно високий рівень НК в Чеській республіці забезпечив підтримку валового нагромадження основного капіталу на рівні 28% ВНД в середньому за 2001-2012 рр., що підтримало високу адаптивність економіки до зовнішніх шоків із мінімальним падінням в 2009 р. та швидким відновленням зростання.

Як показали дослідження, існує тісний взаємозв’язок між структуруванням наявних доходів у розрізі інституційних секторів економіки та моделлю відтворення ВВП. Так, концентрація наявних доходів у секторі нефінансових корпорацій на рівні 12—13 % валового наявного доходу, що спостерігається в динамічних економіках, автоматично підвищує рівень національних заощаджень та сприяє формуванню інвестиційної моделі розвитку, оскільки підприємства не тільки отримують ресурси для самоінвестування виробництва, але й підвищують свій кредитоспроможний рейтинг, збільшуючи попит на гроші.

Для економіки України, яка так і не спромоглася залучити в країну інвестиції для технологічного оновлення виробництва та підвищення його нецінової конкурентоспроможності, оптимальним є підвищення частки НК у валовому наявному доході до 13 (а в деякі роки і 15 %). Надалі, в міру детінізації доходів і зростання рівня їхньої капіталізації, цей показник може знизитися до середньоєвропейського, який на сьогодні лише трохи перевищує 9 %. Взагалі від міжсекторного розподілу доходів залежить характер адаптованої в конкретній країні моделі відновлення розвитку в післякризовий період, яка може набувати ознак інвестиційно-інноваційної, споживацької або найгірший варіант — протекційної.

Надмірна концентрація валових наявних доходів у секторі загального державного управління за умов відсутності прозорості та жорсткого контролю за використанням бюджетних коштів стає потенційним чинником економічного занепаду. Економічна історія України засвідчує, як саме в перехідній, недостатньо інституційно розвинутій економіці України значне викривлення в розподілі наявних доходів на користь сектору ЗДУ (із використанням податкових і бюджетних преференцій стосовно окремих підприємств) не тільки збільшило бюджетне навантаження на економіку, але й призвело до масштабних негативних наслідків, а саме: порушення пропорцій відтворення (деінвестування економіки), значних матеріальних і фінансових втрат, тінізації економіки, зволікання з ринковими перетвореннями, поглиблення економічної кризи. Зрозуміло, що за таких умов суб’єкти господарювання втрачають довіру до держави, яка неефективно витрачає ввірені їй ресурси.

На відміну від України в більшості країн ЄС по-перше, мінімізовано податкові пільги, тому існують як широка база оподаткування, так і високий рівень ефективного оподаткування; по-друге, проводиться політика гармонізації ставок оподаткування щодо середньоєвропейського рівня; по-третє, сформовано дієву систему жорсткого контролю за використанням бюджетних коштів. Тобто податкове навантаження у цих країнах розподіляється рівномірно, завдяки чому стимулюється розвиток виробництва, а це є однією з сильних сторін економіки, яка значно підвищує її конкурентоспроможність на ринку міжнародного капіталу. Результатом високої ефективності та підконтрольності бюджетних видатків у зазначених країнах є велика довіра до уряду, а також високий рівень розвитку людського капіталу, розвиток сфери екології, соціальна захищеність.

Надмірна концентрація наявних доходів у секторі домогосподарств у країнах із низьким рівнем добробуту населення (як це сталося в Україні період 2008-2013 рр.) стає чинником переходу до споживацької моделі розвитку, оскільки темп зростання споживчого попиту починає випереджати темп підвищення інвестиційного попиту. Зниження динаміки інвестування реального сектору економіки в перспективі веде до неминучої стагнації, яку економіка переживає зараз.

Негативні наслідки надмірної концентрації наявних доходів у секторах ЗДУ та ДГ можуть бути пом’якшені завдяки значному припливу ПІІ (на рівні 20—30 % від обсягу внутрішнього капіталоутворення), оскільки іноземні інвестиції, як зазначалося, виконують донорські функції в процесі капіталоутворення та сприяють модернізації економіки, зайнятості, позитивним структурним змінам. Про це свідчить досвід країн, що випереджають Україну на шляху економічної трансформації. Так, у Польщі протягом 1995—1998 рр., внаслідок значного надходження ПІІ, темпи приросту інвестицій в основний капітал коливалися в межах 16,5—21,7 %, а індивідуальних споживчих витрат — 3,2—8,7 %. Тобто приріст інвестицій у 3—4 рази перевищував темпи збільшення споживчих витрат ДГ. Дійшовши до певної рівноваги темпи зростання інвестицій в основний капітал і споживчих витрат сектору ДГ зрівнялися.

З іншого боку, надмірна концентрація ресурсів у секторі ФК порушує рівновагу між доходами нефінансових та фінансових корпорацій (між реальним сектором і сектором фінансового посередництва), що знекровлює спочатку діяльність перших, а згодом — і других, оскільки фінансові посередники матимуть можливість збільшувати свої доходи лише за умов їх розширеного відтворення у сфері виробництва. Порушення рівноваги між нефінансовими та фінансовими корпораціями нагадує ситуацію, коли ФК рубають сук, на якому сидять (НК). НК знекровлюються із впливом на падіння їх валових заощаджень та гальмування інвестицій на тлі зростання боргів і витрат на їх обслуговування.

Головними механізмами, які впливають на розподіл доходів та визначаються переважно економічною політикою держави, є: податково-бюджетна система; встановлення державних соціальних стандартів та системи допомог різним верствам населення, система відрахувань до фондів соціального страхування, обґрунтованість системи пенсійного забезпечення; адміністративне підвищення цін та тарифів; щорічні тарифні угоди; регуляція інфляції та курсоутворення. Історія економічних процесів в економіці України показала, що головним чином сама держава може стати причиною формування структурних диспропорцій в тих випадках, коли вдається до соціального або підприємницького популізму.

Серед вирішальних факторів, що вплинули як на інституціональні секторні викривлення в розподілі доходів в Україні, так і на формування відповідних галузевих пропорцій, були цінові та курсові. Причому курсові чинники ще на початку трансформаційного періоду ввійшли до фази високих коливань, що спричинило відчутне зниження конкурентоспроможності економіки, тобто завдало потужного удару вітчизняним товаровиробникам. Посткризова девальвація [9] (за рахунок різниці в темпах зростання внутрішніх цін та курсу національної валюти в порівнянні з аналогічними показниками країн-партнерів із зовнішньоекономічної діяльності) створила нові імпульси розвитку, що спричинили активізацію спочатку зовнішнього попиту, а згодом і внутрішнього.

Розглянемо вплив зазначених чинників на економічну ситуацію як у період глибокого кризового спаду, так і в період відновлення економічного зростання.

На першому етапі – 1991-1996 рр, етапі започаткування трансформації та входження в кризу в Україні, мали місце:

• монопольна роль держави в нагромадженні та розподілі заощаджень;

• нерівність у доступі до матеріальних та фінансових (включаючи валютні) ресурсів: формування частки підприємницького сегмента, що користується всілякими преференціями;

• розбіжність у внутрішніх та зовнішніх цінах на товари проміжного та кінцевого споживання, різке зростання цін на енергоносії;

• випереджаюча динаміка у зростанні цін на інвестиційні ресурси (проти споживчих);

• структурна деформованість та технологічна відсталість економіки при збереженні орієнтації на екстенсивне відтворення, низька ефективність використання нагромадженого капіталу;

• суттєве скорочення обсягів державного інвестування в реальних секторах економіки;

• інертність діючої системи регулювання фінансових та матеріальних потоків — існуюча система не відповідала вимогам ринкової економіки;

• превалювання цінової конкурентоспроможності в експортній складовій товарного ринку;

• високий рівень монополізації виробництва;

• низька прозорість приватизаційних, бюджетних, торговельних процесів на тлі протекціонізму;

• відсутність дієвої системи контролю за продажем державного та приватизованого майна;

• масштабна практика штучного завищення обсягів витрат та заниження прибутків (відповідно — і дивідендів) суб’єктами підприємництва;

• штучна заниженість цін по цілій низці споживчих товарів, звідси — високий інфляційний потенціал;

• відсутність досвіду самостійної підприємницької діяльності у більшості агентів вітчизняного ринку — висока залежність виробництва від бюджетної підтримки;

• відсутність законодавчого захисту прав власників та процедур корпоративного контролю за управлінням приватизованими акціонерними підприємствами.

Найбільш характерними макроструктурними зрушеннями, що відбулися протягом першого періоду трансформації (1991—1996 рр.), на який припало понад 96 % від загальної глибини кризового падіння, стали саме значні деформації в структуруванні доходів інституційних секторів економіки, що характеризувалися наступними змінами:

• загальним скороченням реальних наявних доходів ДГ на 61,4 % та їх частки у валовому наявному доході з 64,8 % до 54,3 %, що призвело до скорочення споживчого попиту в 2 рази;

• скороченням реальних наявних доходів НК у 15 разів та їх частки у валовому наявному доході з 14,1 % до 2,2 %, із відповідним впливом на скорочення інвестиційного попиту підприємств (у 6,3 разу);

• збільшенням реальних наявних доходів ФК у 3,7 разу та їх частки у валовому наявному доході з 0,1 % до 0,9 %;

• зростанням частки наявних доходів сектору ЗДУ з 27,3 % до 38,0 % з одночасним зростанням рівня індивідуальних споживчих витрат з 6,6 % до 13 %. (Для порівняння: у Польщі протягом трансформаційного періоду частка наявного доходу сектору ЗДУ не перевищувала 17,2 % (1995—1999 рр.), у 2000 р. вона становила лише 16,1 % [10]).

М’яка, протекціоністська та високодефіцитна бюджетна політика (у 1992 р. дефіцит складав 13,8 % ВВП або 56,7 % доходів зведеного бюджету; у 1993 р. — відповідно 5,1 % та 15 %; у 1994 р. — 8,9 % та 21 %; у 1995 р. — 6,6 % та 13,1 %; у 1996 р. — 4,9 % та 13,8 %) разом із підвищенням рівня оподаткування стали визначальними чинниками, що зумовили в українській економіці формування таких умов, за яких доходи ефективно працюючих суб’єктів ринку перетворювалися на джерело фінансування неефективних підприємств, які складали своєрідний баласт.

Одним з основних чинників макроструктурних зрушень у секторній структурі обороту ВВП у цей період стала зростаюча інфляція, яка виконала наступні фіскальні функції: по-перше, за допомогою інфляційного податку прямо та опосередковано було профінансовано реальні доходи сектору ЗДУ; по-друге, було забезпечено номінальне збільшення бюджетних надходжень від податків; по-третє, було знецінено внутрішні державні борги, але водночас і заощадження інших секторів економіки. Крім того, стрімке зростання цін в умовах більш повільного пом’якшення курсу тодішньої національної валюти (українського карбованця) дозволило зменшити тягар з обслуговування зовнішніх боргів у ВКВ.

Однак масштабний перерозподіл доходів на користь сектору ЗДУ не тільки не покращив загальної ситуації в економіці, ставши передумовою подолання економічного занепаду, а навпаки — спрацював як додатковий чинник падіння. Державні кошти використовувалися вкрай неефективно, оскільки, як вже підкреслювалося, здійснювалася потужна підтримка неконкурентоспроможних підприємств (завдяки подорожчанню енергоресурсів і скороченню попиту на ряд товарів), що, врешті-решт, спричинило виведення з обороту значної частки ресурсів (частково в запаси неліквідної продукції) та загальне порушення природних процесів відтворення. В результаті було сформовано протекціоністську деінвестиційну модель економічного відтворення, яка зумовила тотальне скорочення виробництва.

Дослідження динаміки змін співвідношення між інфляцією та індексом офіційного курсу долара США, яке становило 47:1 у період 1991—1996 рр., дозволило зробити висновок, що саме ця розбіжність завдала найвідчутнішого удару по вітчизняних виробниках, які, внаслідок відносного здешевлення ВКВ, втрачали доходи від експорту. Водночас для них скорочувався й сегмент на внутрішньому ринку, оскільки потужно активізувався імпорт (тільки в 1994 р. реальний річний приріст обсягів імпорту становив майже 36 %).

Отже, під впливом вищезазначеного скорочення внутрішнього попиту (як споживчого, так й інвестиційного), а також внаслідок стрімкого зниження конкурентоспроможності української економіки почалося значне (хоча і нерівномірне за галузями економіки) згортання виробництва. Воно супроводжувалося наступними негативними зрушеннями:

• скороченням частки валової доданої вартості, яка припадає на галузі, що виробляють споживчі товари, з 70,7 % до 52,0 % (у цінах відповідних років); у тому числі — зменшенням частки промисловості з 36,0 % до 31,0 %; сільського господарства, включаючи сільськогосподарські послуги, рибне та лісове господарство — з 25,6 % до 13,8 %; будівництва — з 8,5 % до 6,7 %;

• зростанням частки валової доданої вартості сфери послуг з 29, 5 % до 49,5 %, зокрема: транспортних послуг — з 6,5 % до 12,9 %; торгівлі та громадського харчування — з 4,5 % до 6,4 %; охорони здоров’я, сфер фізичної культури та соціального забезпечення — з 2,4 % до 5,2 %;

• у промисловому виробництві найбільшого структурного скорочення зазнали галузі, орієнтовані на кінцевого споживача, а саме: машинобудування та металообробка — з 30,5 % від загального обсягу промислового випуску до 14,9 %; легка промисловість — з 10,0 % до 2,1 %, а також деяке зменшення мало місце в харчовій промисловості — з 18,6 % до 16,3 %. Водночас галузі, що виробляють продукцію для проміжного споживання, значно збільшили свої частки: чорна металургія — з 11,0 % до 21,6 %; паливна промисловість — з 5,7 % до 15,1 %; енергетика — з 3,2 % до 12,6 %.

Можна зробити висновок, що синтетичним чинником першого трансформаційного етапу, етапу спаду, стало формування протекціоністської моделі економіки, яка, будучи антиринковою за своєю суттю, призвела до вкрай неефективного розподілу фінансових ресурсів та унеможливила вихід із кризи шляхом масштабної модернізації економіки, законсервувавши технологічну відсталість країни на довгі роки. За таких умов відновлення економічного зростання мало здійснюватися лише в рамках резервних потужностей та існуючого надлишку трудових ресурсів старої кваліфікації. За відсутності внутрішніх імпульсів започаткування етапу економічного піднесення відбувалося тільки завдяки експортоорієнтованим, але технологічно застарілим та енергоємним виробництвам.

У 1997 р. стався перелом. Вперше з початку трансформаційного періоду відбулася незначна активізація інвестиційної діяльності, до того ж було започатковано позитивну динаміку в експортоорієнтованому сегменті промислового виробництва. Характерними рисами економічної ситуації, яка склалася в Україні напередодні загального економічного зростання, були:

• низький коефіцієнт використання виробничих потужностей, наявність непрацюючих підприємств та надлишкових трудових ресурсів;

• низькі відносні ціни на споживчі товари, що зумовило зниження вартості трудових ресурсів та високі ціни на інвестиційні (особливо імпортні) ресурси;

• високий рівень девальваційного резерву та, відповідно, існування розбіжності між паритетним та обмінним курсом національної валюти відносно ВКВ;

• розвиток експорту за рахунок цінової конкурентоспроможності, але в умовах погіршення якості інших вагомих факторів, насамперед — диверсифікації продуктів та ринків;

• високий рівень тінізації ВВП та наявність легальних (внаслідок недосконалості законодавчо-нормативної бази) можливостей для відтоку фінансових ресурсів великих підприємств до малих та подальшого переведення їх на банківські рахунки фізичних осіб, тобто відсутність контролю за угодами зацікавлених сторін;

• низький рівень як національних, так і особистих заощаджень, а також нерозвиненість фондового ринку та інших механізмів міжгалузевого переливу капіталу;

• недостатня ефективність фінансово-кредитних важелів національного банку як засобів коригування пропорцій між споживанням і заощадженням та регулювання кредитних процесів;

• недорозвиненість інституційного середовища, що зумовило значну диференціацію доходів як між інституційними секторами економіки, так і між різними групами населення та підсекторами домашніх господарств;

• низька якість економічного середовища: відсутність цінового контролю за монопольними структурами; наявність численних бар’єрів, що блокують доступ до ринків та ресурсів; надмірне податкове навантаження на виробників тощо.

Другий етап — період помірного падіння (1997—1999 рр.) — розпочався з поступового просування української економіки в напрямку гармонізації міжсекторного розподілу доходів, що зумовило посилення позицій підприємств та домогосподарств і, як наслідок, зростання споживчого попиту та обсягів інвестицій в основний капітал. У 1997 р. державний бюджет, врешті-решт, припинив відігравати роль “годівниці” для неефективних підприємств, до того ж знизився рівень податкового навантаження на підприємницький сектор та безпосередньо на виробничу діяльність. Відбулася цінова (споживчі ціни зростали за рік лише на 10 %) та валютна стабілізація, в результаті якої наявні доходи підприємств збільшилися, вперше за кризові роки було зафіксовано зростання валового нагромадження основного капіталу.

У серпні 1998 р. фінансова криза з одного боку, тимчасово дестабілізувала економічну ситуацію, а з іншого — сприяла створенню нового чинника розвитку, а саме — підвищила цінову конкурентоспроможність економіки України внаслідок девальвації гривні, завдяки чому почалося розгортання експортної складової зростання. В цей період завищення вартості ВКВ та низькі внутрішні ціни (істотна різниця між внутрішніми та зовнішніми цінами) зумовили прибутковість експортного виробництва, внаслідок чого воно почало потужно зростати від травня 1999 року. Зовнішній попит став домінуючим чинником економічного розвитку, а внутрішній — другорядним. Водночас переоцінена ВКВ стала економічним “фільтром” для імпорту, тоді як на внутрішньому ринку почався процес імпортозаміщення: вітчизняні виробники потіснили імпортерів (передусім на ринку споживчих товарів). Уже в 1999 р. частка вітчизняних виробників у торговій мережі по продовольчих товарах підвищилася до 92 %, а по непродовольчих — до 58 %.

У 1999 р. частка наявних доходів підприємств досягла рівня розвинених країн — 9,7 %. Ця якісна межа стала підґрунтям для подальшого нарощення темпів інвестування в підприємницькому секторі — вже в 2000 р. темп НОК становив 117,7 %, що зумовило розширення внутрішнього інвестиційного попиту та зростання ВВП. В умовах зрушень в бік макроструктурної гармонізації було забезпечено зростання наявних доходів підприємств, що вплинуло на загальну активізацію інвестиційного попиту (підвищення у 1997 р. — на 2,1 %, у 1998 р. — на 2,6 %), а крім того, це надало можливість вітчизняним виробникам реагувати на підвищення як зовнішнього попиту так і внутрішнього споживчого попиту населення (у 1997 р. — на 0,5 %, у 1998 — на 2 %). Відбулося уповільнення темпів падіння виробництва й започаткування економічного відновлення в окремих галузях промисловості. Іншими чинниками цього процесу були, як вже зазначалося, девальвація гривні (з ефектом підвищення цінової конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників на зовнішньому та внутрішньому ринках), наявність резервних виробничих потужностей та поступова адаптація виробників до нових умов господарювання.

Так, у 1997 р. та у 1998 р. темпи падіння економіки України знизилися відповідно до: 3 % та 1,9 %, а в 1999 р. падіння майже припинилося (0,2 %). Під впливом зростання зовнішнього попиту першими пожвавили свою діяльність експортоорієнтовані галузі (чорна і кольорова металургія). А після серпневої фінансової кризи 1998 р., що викликала сплеск цінової конкурентоспроможності, тенденція зростання експортної складової у промисловому виробництві набула сталого характеру. Але економіка все ще просувалася шляхом відновлення в межах старої виробничої інфраструктури, використовуючи девальваційний резерв.

Поступово позитивної динаміки зростання набули й інші галузі промисловості. Частка експорту в загальному випуску промисловості зросла з 9,0 % (у 1993 р.) до 16,8 % (у 1999 р.). Найвищий рівень експортної складової сформувався в чорній (61,9 %) та кольоровій (64,1 %) металургії, хімічній та нафтохімічній промисловості (61,4 %), машинобудуванні (61 %) [11].

У 1997—1999 рр. мало місце загальне зростання промислового випуску, в тому числі експортної продукції, в таких галузях, як: чорна металургія — відповідно на 7 % та 14 %; кольорова металургія — на 40,7 % та у 2,4 разу; деревообробна промисловість — на 30 % та у 2,9 разу; легка промисловість — на 14,2 % та 18 %, що наочно демонструє вплив зовнішнього попиту на започаткування економічного відновлення.

Як зазначалося, економічне зростання в Україні було започатковано на тлі зменшення РЕОК національної валюти з появою стійкого девальваційного резерву відносно корзини валют країн, які були основними партнерами України з експорту та імпорту. В умовах збереження девальваційного резерву по показнику реального ефективного валютного курсу гривні цінова та курсова стабільність зберігали конкурентні переваги української продукції як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку. Це сприяло поліпшенню платіжного балансу й надало потужних імпульсів започаткованому піднесенню вітчизняного виробництва, а також поступовому пожвавленню ділової активності в усіх сферах економіки.

Іншим фактором, що вплинув на зовнішню складову економіки України, стали кон’юнктурні зміни на світовому ринку. Впродовж 1999 р. світовий попит зростав, а цінова конкурентоспроможність економіки України продовжувала збільшувати девальваційний резерв, внаслідок чого український експорт почав наздоганяти, а згодом і випереджати динаміку світового попиту.


1. Стаття написана в контексті статті 343 Угоди «Питання макроекономічної стабільності, збалансованості державних фінансів, опрацювання інструментів імплементації економічної політики Уряду, їх відповідності практиці ЄС в контексті гармонізації розподілу валового наявного доходу між інституційними секторами економіки України з метою досягнення макроекономічної стабільності.
2. Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими співтовариствами і Україною. Закон України № 237/94-ВР; www.rada.gov.ua.
3. Бутейко А. Украинские векторы // Зеркало недели. — 2002. — № 17.
4. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004—2015) “Шляхом європейської інтеграції” / Авт. кол.: Гальчинський А. С., Геєць В. М. та ін. ; Національний інститут стратегічних досліджень ; Інститут економічного прогнозування НАН України ; Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України. — К. : ІВЦ Держкомстату України, 2004.
5. Серед маяків були показники інфляції, курсу національної валюти, дефіциту державного бюджету, монетарної маси тощо.
6. Гальчинский А. Стабилизация гривни: проблемы и перспективы // Зеркало недели. — 2002. — № 17.
7. І.В.Крючкова. Структурні чинники розвитку економіки України. К: Наукова думка., 2004р. 317с.
8. Розраховано автором по групі країн (Норвегія, Фінляндія, Швеція) на базі даних ОЕСР, електронний ресурс доступний з http://stats.oecd.org/viewhtml.aspx?datasetcode=SNA_TABLE14A_SNA93&lang=en#.
9. Мається на увазі серпнева криза 1998 р.
10. Тут і далі розраховано за даними Держкомстату України. [Електронний ресурс] / Державна служба статистики України. – Доступний з : http://www.ukrstat.gov.ua/.
11. Розраховано за даними міжгалузевих балансів 1993 р. та 2000 р. [Електронний ресурс] / Державна служба статистики України. – Доступний з : http://www.ukrstat.gov.ua/.



Ірина Крючкова,
доктор економічних наук
Інститут економіки та прогнозування НАН України