Агропродовольчий сектор економіки в теперішніх умовах виступає однією з основних передумов забезпечення господарської самодостатності нашої країни та невичерпним резервом нарощення експортного потенціалу. При цьому важливого значення набуває проблема нарощення обсягів екологічного чистого виробництва продукції продовольства, що дасть можливість отримати конкурентні переваги на ринках окремих континентів і зміцнити позиції вітчизняних товаровиробників. Для цього необхідним є суттєве вдосконалення інституціонального середовища державної підтримки виробників екологічно чистої продукції як через застосування прямих, так і опосередкованих інструментів впливу. Про перспективи більш ефективного використання потенціалу екологічно чистого виробництва в агропродовольчому секторі України йдеться в інтерв’ю науковому та громадсько-політичному журналі «Економіст» відомого українського вченого, доктора економічних наук, головного наукового співробітника відділу економіко-екологічних проблем приморських регіонів Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України Наталі Миколаївни Андрєєвої.

- Шановна Наталя Миколаївна, пояснить будь ласка, з чим пов’язана в останній час така велика увага вітчизняних науковців та практиків до перспектив саме сталого розвитку агропродовольчого сектору вітчизняної економіки?

- Агропродовольчий сектор – це сегмент національної економіки, що може стати головною рушійною силою економічного розвитку України. Він забезпечує продовольчу безпеку та продовольчу незалежність країни, формує близько 20 % її валового внутрішнього продукту та близько 60 % фонду споживання населення. У ньому зайнято чверть працездатного населення та використовується понад однієї п'ятої основних фондів національної економіки. Крім того, аграрний сектор є однією із бюджетоформуючих та інвестиційних складових економіки держави.

Це сектор національної економіки, частка якого у Зведеному бюджеті України за останні роки становить близько 9-10 %, а також займає одне з перших місць серед секторів економіки у товарній структурі експорту. Від ефективності функціонування агродовольчої сфери залежить загальний успіх економічних реформ, гарантування продовольчої безпеки держави. Але зазначимо, що технологічна відсталість, велика енергоємність і матеріалоємність агропродовольчого сектору економіки, низький рівень переробки сировини, фізична зношеність виробничих потужностей багатьох аграрних та переробних підприємств України формують умови, коли: відбувається надмірне забруднення навколишнього природного середовища, що негативно впливає на стан здоров’я людини та природно-ресурсний потенціал країни; підприємства не можуть забезпечити конкурентоспроможний рівень продукції через її надмірну високу собівартість та невідповідність світовим екологічним критеріям.

- У зв’язку з цим виникає питання: а які на вашу думку стратегічні пріоритети розвитку агропродовольчого сектору економіки стоять перед Україною в контексті загострення світової конкуренції та сучасних вимог до європейської інтеграції?

- Міжнародна інтеграція економіки України вже давно є основою її економічної політики і цей напрям закріплений в законодавстві. Зокрема, в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» серед основних її засад виділено інтеграцію економіки України у світову економічну систему, європейський економічний простір, розвиток торговельно-економічного, науково-технічного та інвестиційного співробітництва України з іноземними державами на засадах взаємної вигоди, розширення міжнародного співробітництва. Протягом останніх років Україна активно розвиває свою діяльність у напрямі поглиблення економічного співробітництва з Європейським Союзом (ЄС). Функціонування аграрного сектору ЄС та його реформування ще з 1960-х років ґрунтується на успішній реалізації цілей і завдань Спільної аграрної політики (САП) ЄС, що зумовило суттєві зміни його економічного стану й соціальної структури, посилання технологічної складової, збереження навколишнього середовища, якості продуктів харчування та конкурентоспроможності галузі на світовому ринку. Визначення основних векторів аграрної політики Європейського Союзу й можливостей їх застосування в Україні з урахуванням особливостей розвитку вітчизняної економіки сприятимуть розв’язанню комплексу теоретичних і практичних проблем регулювання розвитку агропродовольчого сектору.

Агропродовольчий сектор України має достатньо передумов для подальшого успішного входження в євроінтеграційний простір: значний природно-ресурсний, науково-освітній та експортний потенціал, вагомий людський капітал, багатовікові традиції ведення сільського господарства, поступово зростаючу інвестиційну привабливість.

Сучасний високий рівень виробництва відкриває можливості перед вітчизняним агропродовольчим сектором для того, щоб нарощувати експорт аграрної продукції. На сьогодні експортується 98% насіння ріпаку, 90% соняшникової олії, понад 50 % кукурудзи та сої. Україна виробляє в десять разів більше зерна від потреби і, природно, що без експорту тут не обійтися. Високий рівень якості та безпечності продовольчої продукції є визначальним фактором забезпечення здоров'я та добробуту нації і є чинником, що створює передумови для налагодження експорту продукції до інших країн.

У січні 2012 року в Брюсселі Європейська комісія замінила Лісабонську стратегію новою – «Європа – 2020». Нова стратегія враховує всі зміни, соціально-економічні наслідки кризи і загрози, викликані старінням населення й змінами клімату. Для подальшого підвищення конкурентоспроможності та потенціалу сталого зростання економіки політика держав-членів Євросоюзу спрямовується на довгострокові реформи в рамках нової стратегії, зокрема на: розвиток економіки, що ґрунтується на знаннях й інноваціях (розумне зростання); розвиток економіки, що враховує цілеспрямоване використання ресурсів, екологію і конкуренцію (сталий розвиток); сприяння підвищенню рівня зайнятості населення, досягненню соціальної та територіальної згоди (всеосяжне зростання).

Реалізація Європейської моделі розвитку сільського господарства на 2014 – 2020 роки продовжує враховувати такі чинники: багатофункціональну роль галузі в національних економіках; життєздатне виробництво продовольства; стале використання природних ресурсів і пом’якшення наслідків зміни клімату; збалансований сільський розвиток; фермерське господарство сімейного типу; захист доходів товаровиробників від ринкової та природної стихій із визначенням головних напрямів діяльності європейських держав (зайнятість, дослідження й інновації, зміна клімату та енергетика, освіта, боротьба з бідністю).

Водночас збережено пріоритет сільського розвитку шляхом орієнтації політики на: соціо-економічний розвиток громад; ефективне використання локальних ресурсів для збереження екосистем і попередження негативних ризиків зміни клімату; запровадження інновацій в сільський економіці; підвищення конкурентоспроможності фермерів та їхнє залучення до ланцюгів доданої вартості, у тому числі збільшення фінансування пільгового постачання безпечних продуктів харчування (головним чином, органічної продукції) в соціальні заклади; стимулювання розвитку партнерських стосунків з переробними підприємствами і гарантування й захист прав сільськогосподарських виробників розвитком професійних та неурядових організацій.


В зв’язку з вищенаведеним, стратегічні інтереси нашої держави полягають у забезпеченні впровадження системної політики екологізації та імплементації філософії екологічно чистого виробництва в агропродовольчий сектор України, які базувалися б на раціональному використанні, охороні та відновленні природно-ресурсного потенціалу і збереженні довкілля. А це обумовлює необхідність узгодження національної політики в сфері реструктуризації, модернізації і екологізації агропродовольчого сектору економіки, а також наданні послуг з питань охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів, формування та запровадження політики екологізації в агропродовольчій сфері на ринкових засадах економіки.

- Зрозуміло, але в той же час виникає декілька питань, а в чому сутність політики екологізації в агропродовольчій сфері та які напрями її реалізації на сучасному етапі розвитку України? Що таке «екологічно чисте» чи «органічне виробництво»? Це ідентичні концепції чи в них є різниця, і чому їх так важливо впроваджувати в Україні? Чи існує аналогічний досвід в інших країнах і яка історія та результати його застосування?

- У відповідь на цю низку питань необхідно зазначити, що політику екологізації агропродовольчого сектору економіки, на наш погляд, слід розглядати у двох напрямках, а саме: політику екологізації сільського господарства та екологізації переробної харчової промисловості. Загальним еколого-економічним напрямом трансформації системи агропродовольчої сфери є пріоритетність ресурсозбереження та екологічна орієнтованість технологій.

Що стосується напряму екологізації переробної харчової промисловості, то він, на наш погляд, повинен гуртуватися на концепції саме «екологічно чистого виробництва». Зазначимо, що вперше модель «чисте виробництво» було розроблено департаментом «Технологія. Індустрія та економіка» Програми ООН по довкіллю (UNEP) з прийняттям Міжнародної декларації по чистому виробництву. «Чисте виробництво» трактується UNEP як модель використання інтегрованої стратегії по упередженню забруднення довкілля по відношенню до виробничих процесів, продукції та послуг, що також містить енергоспоживання та водоспоживання, з метою зниження викидів (скидів) шкідливих речовин, а також відходів, мінімізації ризиків здоров'ю людей та навколишньому природному середовищу. Визначення сутності концепції екологічно чистого виробництва схематичне (за визначенням UNEP) висвітлено у низці положень, а саме:

• для виробничих процесів концепція передбачає скорочення сировини та енергії, виключення з використання токсичних видів сировини, а також зменшення кількості відходів і емісій;

• для продуктів концепція має на увазі скорочення негативного впливу продукту на навколишнє середовище під час періоду його циклічності: починаючи з видобутку сировини і закінчуючи утилізацією продукту;

• для надання послуг концепція приймає до уваги екологічні аспекти виробництва та надання послуги.

Більш ширшому розповсюдженню моделі «екологічно чистого виробництва» у Європі, як і в інших регіонах сприяло підтвердження значення її принципів на конференції міністрів по охороні навколишнього природного середовища у Європі (Софія, 1995). Що стосується Євросоюзу, то в його межах відносно моделі «чистого виробництва» відсутні спеціальні правові норми, але прийняття у 1996 році Директиви ЄС по інтегрованому упередженню забруднення та контролю, хоч і є більш вузькою, ніж модель чистого виробництва, сприяє та стимулює розповсюдження даної практики.

З 1995 року завдяки зусиллям спеціально створеної Робочої групи в межах Програми екологічних дій модель чистого виробництва почала активно впроваджуватися в багатьох країнах центральної та східної Європи з метою безперервного вдосконалення екологічної та економічної діяльності сучасних підприємств та переходу до превентивних заходів охорони довкілля. Однією з перших країн центральної та східної Європи, що звернулась до впровадження програми «чисте виробництво», була Польська республіка. Активними провідниками стратегії екологічно чистого виробництва на даний час є такі країни, як: Норвегія, Голландія, Австрія, Данія, Франція, США, Словаччина, Чехія, Литва, Китай.

В останнє десятиріччя розвинутими країнами світу в межах спільних проектів реалізується також ціла низка програм та заходів щодо впровадження екологічно чистих виробництв і передачі нових технологій у країни Азії та Африки.

Головними провідниками підходу до більш чистого виробництва у світі є агентства ООН UNIDO (Організація Об’єднаних Націй з Промислового Розвитку) і UNEP, які об’єднали зусилля у цій області та створили єдину програму популяризації й впровадження концепції чистого виробництва. Діяльність цих підприємств орієнтовано на формування в межах окремих держав Національних Центрів чистого виробництва.

Одним із шляхів вирішення проблеми посилення напрямку екологізації сільського господарства є розширення впровадження альтернативних систем сільського господарювання, до яких перш за все, відносять біоінтенсивне міні-землеробство (Biointensive Mini-Farming), біодинамічне землеробство (Biodynamic Agricultural); технології використання ефективних мікроорганізмів або ЕМ – технології (Effective Microorganism); низьковитратне стале сільське господарство (LISA – Low Input Sustainable Agriculture); органічне сільське господарство (Organic Agriculture або Organic Farming); точне землеробство (Precision Farming or Precision Agriculture).

Вищевказані альтернативні системи сільського господарювання, спрямовані на екологізацію аграрної діяльності зазвичай пов'язують не тільки з концепцією «екологічно чистого виробництва», а й з концепцією «органічного виробництва». Групою дослідників Департаменту сільського господарства США (USDA) запропоновано визначення «органічного виробництва» – як системи сільськогосподарського виробництва, що забороняє, або значною мірою обмежує використання синтетичних комбінованих добрив, пестицидів, стимуляторів росту та харчових добавок до кормів при відгодівлі тварин. Результатом органічного виробництва є екологічно безпечна продукція, вільна від генетично модифікованих організмів та невластивих продуктам хімічних елементів.


Тобто концепції «екологічно чистого виробництва» та «органічного виробництва» є взаємопов’язаними, але різними концепціями. На наш погляд, розповсюдження цих концепцій в агропродовольчій сфері повинно здійснюватись у комплексі.

- Що ж зроблено в країні в напрямку впровадження саме концепції «екологічно чистого виробництва» (ЕЧВ)?

- Незважаючи на досвід впровадження екологічно чистих технологій, що вже запроваджений у нашій державі, Україна поки що не підписала «Міжнародну Декларацію більш чистого виробництва», яка прийнята міжнародною спільнотою ще у 1999 році і таким чином не приєдналась до виконання її вимог. Більш того, зазначимо, що питання законодавчого забезпечення цього напрямку поки що є відкритим. В системі Національної Академії Наук України у 2005 році була започаткована ініціатива розробки проекту Національної концепції впровадження та розвитку екологічно чистого виробництва в Україні. Так, під егідою Національної академії наук України провідними фахівцями Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень під керівництвом доктора економічних наук, професора академіка НАН України Б.В. Буркинського, спільно зі спеціалістами інших академічних інститутів вперше було розроблено проект «Національної концепції впровадження та реалізації екологічно чистого виробництва в Україні», який узагальнює принципові методологічні положення впровадження ЕЧВ в Україні . Запропонована ініціатива на даний час проробляється Кабінетом Міністрів та Верховною Радою України. Так, під керівництвом Міністерства екології та природних ресурсів та Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у свій час була створена міжвідомча робоча група з питань впровадження та розвитку більш чистих виробництв і екологічних технологій, яка активно сумісно з науковцями академічних інститутів займалася розробкою та впровадженням нового проекту концепції екологічного чистого виробництва.

Але на жаль, під впливом наслідків системної економіко-екологічної кризи у державі процес впровадження екологічно чистих технологій на рівні вітчизняних суб’єктів господарювання поки що гальмується. Стратегія екологічно чистого виробництва в агропродовольчій сфері передбачає впровадження не лише технічних заходів, але й удосконалення адміністративних, організаційних, інформаційних та інституційних форм управління, зокрема перегляд та удосконалення структурних рішень з питань організації управління, уточнення сфер відповідальності та посадових інструкцій. Тому, зазначимо, що дослідження в цьому напрямі потребують подальшого більш глибокого продовження, виходячи з потреб та можливостей українського природоохоронного законодавства, а також екологічного розвитку інституційних засад держави. Крім того, розробка дієвих механізмів активізації та впровадження концепції екологічно чистого виробництва на вітчизняних підприємствах повинна бути безперервною і налагоджененою. Усе вище наведене обумовлює надзвичайну важливість вже сьогодні зміни регуляторної політики держави та впровадження системи економічного стимулювання політики екологічно чистого виробництва на вітчизняних підприємствах.

- Та чи готова країна здійснювати зазначені кроки?

- Необхідність розвитку, удосконалення і поширення застосування ЕЧВ в Україні обумовлена пріоритетами, визначеними у міжнародних документах, таких як Конвенція ООН з охорони навколишнього середовища та розвитку (1992 р.), «Декларація тисячоліття» ООН (2000 р.), документах Всесвітньої зустрічі на вищому рівні зі сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002 р.), чинних законах України «Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні», «Про енергозбереження», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про екологічний аудит», «Про відходи», «Про пестициди та агрохімікати», у Лісовому, Земельному та Водному кодексах України, рекомендаціях Постанови Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні», нормативно-правових актах про інноваційну та інвестиційну діяльність у різних галузях економіки України. Концепція ЕЧВ відповідає вимогам Конституції України щодо підтримки екологічної рівноваги на території України, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду Українського народу.

Запровадження та подальший розвиток екологічно чистого виробництва неможливий за відсутності встановлених на законодавчому рівні вимог до існування відповідних правовідносин у агропродовольчій сфері. Регламентація у нормативно-правових актах аспектів екологізації агропродовольчої сфери сприяє встановленню впорядкованості та неухильному дотриманню встановлених правил поведінки. Слід зазначити, що законодавство України в частині запровадження екологічно чистого виробництва взагалі, та у агропродовольчій сфері зокрема, перебуває на етапі становлення.

Значною проблемою у законодавстві України у сфері АПК є питання про впровадження стандартів у сферу якості сільськогосподарської продукції та продуктів харчування. Для подальшої гармонізації законодавства у сфері стандартизації якості продуктів харчування згідно світових норм необхідно прийняти законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань безпечності харчових продуктів», на основі якого стане можливим підвищення якості та перспективне збільшення експорту продовольства в розвинені країни світу. Крім цього зазначимо, що закон України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» також потребує значного доопрацювання. На даний час законодавством вимагається обов'язкова реєстрація зернових культур, що містять ГМО. Проте механізм дій у разі виявлення незареєстрованої продукції в Україні не розроблений. Хоча в Україні жодна ГМ культура незареєстрована та не може використовуватися на її території, такі культури нелегально імпортуються, що загрожує продовольчій безпеці населення. Саме тому необхідне внесення змін до вищезгаданого Закону щодо заходів при виявленні незареєстрованих ГМО культур і підвищення контролю за імпортованим насінням і готовою продукцією.

Також, слід акцентувати увагу на ухваленні Верховною Радою України у 2013 році Закону України «Про виробництво та обіг органічної сільськогосподарської продукції та сировини», який визначає правові, економічні та соціальні основи виробництва та обігу органічної сільськогосподарської продукції та сировини, заходи контролю та нагляду за такою діяльністю і спрямовані на забезпечення справедливої конкуренції та належного функціонування ринку органічної продукції та сировини, покращення основних показників стану здоров'я населення, збереження природного навколишнього середовища, раціонального використання ґрунтів, забезпечення раціонального використання та відтворення природних ресурсів, а також гарантування впевненості споживачів у продуктах та сировині, маркованих як органічні. Цей Закон є дуже важливим для перспективного розвитку органічного сільського господарства, що популяризується по всьому світу. Але за Європейськими стандартами цей Закон необхідно доповнити законодавчими та підзаконними нормативно- правовими актами, які регулюють порядок здійснення державного нагляду (контролю), маркування органічної продукції, сертифікації органічного виробництва та ін.

Дуже важливим аспектом сьогодення також є удосконалення інституційного базису вітчизняної агропродовольчої політики. Оптимальним варіантом інституційної підтримки впровадження та розвитку більш чистих виробництв і екологічних технологій в агропродовольчій сфері є створення відповідного органу виконавчої влади, на який було б покладено функції державного управління, регулювання та контролю в сфері впровадження та розвитку більш чистих виробництв і екологічних технологій. Тому вважаємо, що з метою інтеграції теоретичних положень екологічно чистого виробництва у агропродовольчому секторі економіки у плани дій Уряду, у плани економічного та соціального розвитку, забезпечення економічного, пільгового та іншого стимулювання, поширення світового досвіту в край необхідним є утворення Національної ради з впровадження та розвитку екологічно чистих виробництв в Україні.

Впровадження екологічно чистих виробництв і екологічних технологій потрібно реалізовувати шляхом застосування механізмів цілеспрямованої державної політики на національному, регіональному та місцевих рівнях, а також механізмів ринкової активізації, що сприятимуть фінансовій підтримці впровадження та розвитку екологічно чистих виробництв і міжнародній співпраці. Державне управління, регулювання та контроль за впровадженням та розвитком екологічно чистих виробництв мають бути покладені на спеціально створений центральний орган виконавчої влади – Національне агентство України з екологічно чистих виробництв.

- Дякую Вам за інтерв’ю.

Підготував Владислав Рошкевич