Однією з найбільш досліджуваних тем аграрної економічної науки є тема сільського розвитку в Україні, яка об’єднала навколо себе науковців та практиків. З цього питання прийнято чимало нормативно-правових актів, програм, інших документів, що номінально регулюють суспільні відносини в межах сільського простору. У спеціалізованих вчених радах із зазначеної тематики з початку 2000-х років захищено десятки кандидатських і докторських дисертацій, опубліковано значну кількість монографій.

Проте сучасний стан сільських територій не тільки не покращився, а за деякими соціальними та екологічними показниками навпаки – значно погіршився. Для обговорення цієї проблеми ми запросили відомого дослідника сільських територій та сільського розвитку, доктора економічних наук, професора, завідувача кафедри економіки промисловості Одеської національної академії харчових технологій Олександра Івановича Павлова.


– Олександре Івановичу, в чому, на вашу думку, полягають причини загрозливої ситуації, що склалася нині на сільських територіях України?

– Дякую за надану редакцією можливість обмінятися думками щодо вкрай важливої суспільної проблеми.
Що стосується сутності поставленого запитання: воно не має однозначної відповіді, оскільки охоплює цілий комплекс причин, які мають історичне підґрунтя, з одного боку, та є наслідком невдалих сучасних реформ – з другого, започаткованих ще в період президентства Л.Кучми. Але мені менш за все хотілося б перекладати всю відповідальність на перших осіб держави та державних службовців, адже їх призначенням є виявлення та сприяння розв’язанню суспільних проблем, серед яких проблема сільського розвитку в Україні є найбільш наболілою.
Насамперед необхідно переосмислити вітчизняний досвід сільського розвитку як в історичному контексті, так і з урахуванням його сучасних реалій. Цій проблематиці присвячено п’ять моїх монографій, виданих після 2006 року. В останній з них – «Руралистика: теория, методология, научные направления» (2018 рік) – робиться висновок про те, що вирішення проблем сільського розвитку перебуває в площині суспільної свідомості, ментальності. Причому мова йде не тільки про селян, а й про кожного громадянина України, який так чи інакше причетний до сільської проблематики. Однак ключова роль у переформатуванні суспільної свідомості, світогляду, ментальності належить сільському населенню.

– Ваша остання фраза спонукає до необхідності звернутися до змісту нової монографії. У ній є присвята академіку НААН України В.Юрчишину, який пішов із життя в серпні 2017 року. Ви вважаєте Володимира Васильовича предтечею руралістики. Чому саме його?

– Слушне і своєчасне запитання. У будь-якій справі можна нарахувати декілька дослідників, наукові пошуки яких залишили після себе не тільки помітний слід, а й суттєво вплинули на її подальшу долю. До їх числа у царині сільського розвитку належить В.Юрчишин, який хоча безпосередньо не використовував у своїх наукових розвідках руралістичну термінологію, проте разом зі своїм однодумцем академіком НАН України О.Онищенком присвятив чимало праць обґрунтуванню світоглядних засад сільського розвитку та принципу селяноцентризму. До піонерних наукових розробок, які заклали передумови формування руралістики як міждисциплінарної наукової галузі, слід віднести також публікації Л.Шепотько, І.Прокопи, О.Бородіної та деяких інших вчених. З їх прізвищами пов’язані проривні наукові дослідження у площині сільського розвитку. Питання не стільки в тому, що до них невпевнено долучається коло молодих науковців, скільки у відсутності бажання ознайомитися з ними в наших можновладців, а також відсутність політичної волі довести практичні пропозиції та рекомендації науковців до логічного завершення – впровадження їх у життя.



– Чи виправданою в цьому сенсі є позиція не тільки представників влади, а й окремих ваших колег, які не погоджуються зі сприйняттям нашої держави як аграрної країни?

– Цивілізаційний розвиток України в умовах сучасного етапу глобалізації наочно демонструє незбігання часу астрономічного й історичного. За календарем наша країна разом з іншими державними утвореннями світу, що представляють різні локальні цивілізації, континенти та рівні соціально-економічного розвитку, перебуває на початку постіндустріального періоду суспільного розвитку. Проте кожна з цих країн має власний алгоритм розвитку, який відбиває логіку історичного, формаційного й цивілізаційного поступу на шляху до постіндустріалізму. Найбільш розвинуті країни за траєкторією свого еволюційного розвитку поетапно й у завершених формах пройшли стадії аграрності та індустріальності, тим самим демонструючи збіг часу астрономічного й історичного.
Україна, незважаючи на її історичну, соціокультурну та регіональну строкатість, є соціальним феноменом і має певне «відставання» в часі. Більша частина нашої країни з огляду на різні причини, серед яких домінуючою була політична, пов’язана з насильницькими суспільними перетвореннями й намаганням «перескочити» через цілі історичні епохи за одну революційну мить заради настання комуністичного майбутнього, фактично стала заручницею цих перетворень.
Унаслідок такого соціального експерименту, що мав логічне завершення у вигляді розпаду СРСР, Україна увійшла в нову історичну епоху, маючи за плечима важкий тягар у вигляді «сировинного» аграрного сценарію цивілізаційного розвитку та занепаду нерозвинутих форм індустріальності.
Подальший розвиток України ускладнився не тільки за рахунок наявності зазначеної історичної спадщини, а й унаслідок свідомого ігнорування реалій, що склалися історично, значною частиною українського суспільства. Приклад цьому подали два останніх президенти України, які поставили перед суспільством ефемерну й недосяжну мету – увійти протягом кількох років до числа найбільш розвинутих країн світу, викладену відповідно у Програмі економічних реформ 2010–2014 років «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» та у Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020» (2015 рік).
Більш практичним у цьому плані виявився вітчизняний бізнес, про інтереси якого слід сказати окремо. Скориставшись результатами капіталізації на український манер у вигляді суцільної приватизації об’єктів промисловості, провідником якої був саме ставленик промислового лобі – другий президент України Л.Кучма, великий бізнес України «поховав» усі надії на завершення індустріалізації, зосередивши свої зусилля на сировинних галузях економіки (нафта, газ, аграрний сектор) та фінансовому секторі. Саме представники останнього відіграють ключову роль у виробництві агропродовольчої продукції, зосередившись на тих її видах, які формують значну додану вартість та швидке зростання прибутку. Це позначилося на зростанні до чверті питомої ваги продукції агропродовольчого сектору в структурі ВВП та у структурі загального експорту України. Таким чином утворилася ресурсна орієнтація вітчизняного агропродовольчого сектору в системі глобальних конкурентних відносин. Крім того, суттєвим є відставання вітчизняних товаровиробників від розвинених країн світу за рівнем продуктивності праці, що пов’язано з повільними темпами надходження інвестицій, трансферу технологій.
Вразливість зовнішньоекономічних позицій агропродовольчого сектору є наслідком як повільного генерування доданої вартості на всьому ланцюгу постачання, так і результатом слабкої взаємопов’язаності аграрної складової сільського розвитку з екологічною та соціальною ланками. Парадокс сільського розвитку України полягає в тому, що аграрна складова не тільки не впливає позитивно на екологічну безпеку та якість життя сільського населення, а й створює за цими напрямами сільського розвитку значні проблеми, які негативно позначаються на зовнішньоекономічній репутації України як одного з головних експортерів агропродовольчої продукції.
Отже, на сучасному етапі розвитку українського суспільства, що характеризується зростанням питомої ваги агропродовольчого сектору в структурі національної економіки на тлі занепаду промислової галузі, питання щодо підтримки цієї тенденції як із тактичної, так і стратегічної точки зору набуває доленосного значення, оскільки його успішне вирішення гарантує продовольчу й національну безпеку України. Окрім цього, успішний розвиток агропродовольчого сектору є передумовою економічного зростання України, відновлення вітчизняної промисловості, переходу вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку, підвищення добробуту українського народу.
У таких умовах відмова від удосконалення аграрної складової сільського розвитку, зневажливе ставлення до неї як до чогось другорядного є кроком до свідомого замовчування низки соціально-економічних проблем, без розв’язання яких неможливо рухатися далі. Така легковажність, що проявляється під прикриттям власної «європейськості», та соромливість за належність до аграрної країни в очах світової громадськості за такого роду відсталість повертаються бумерангом минулого в сьогодення, яке насправді не є таким райдужним, як здається.
Вихід із ситуації, що склалася, для вітчизняної економічної науки полягає не в замовчуванні та ігноруванні існуючих проблем розвитку агропродовольчого сектору країни, а в обґрунтуванні динаміки його розвитку в умовах зростання глобальної конкуренції.



– З огляду на викладене чи можна зробити висновок про те, що аграрний розвиток є не тільки важливою складовою сільського розвитку, й стратегічним напрямом розвитку України?

– Так. Головне – не плутати поняття «рівень соціально-економічного розвитку» та «напрям соціально-економічного розвитку». Їх урахування й поєднання на практиці обертається позитивними результатами. Наприклад, США, займаючи позицію одного з центрів глобального економічного розвитку, водночас очолюють провідну групу країн за рівнем розвитку аграрного виробництва. Їх частка у виробництві світової промислової продукції становить 22–23%, а сільськогосподарської – 12–13%. З урахуванням історичних здобутків цієї країни, як і інших розвинутих економік на шляху поступового цивілізаційного розвитку, частка їх аграрного сектору в структурі ВВП досягає 1,5–3%. Проте ці цифри не є досяжними для України як на короткостроковий період її розвитку, так і на перспективу, яка значною мірою ґрунтується на ідеї сільського розвитку на базі громад, що за останні роки набула засобу реформування системи управління в Україні.
На мою думку, цей процес, який пов’язаний із сільським розвитком, має більш широкий суспільний контекст. Процес децентралізації влади та управління, здійснюваний в Україні відповідно до Закону України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» (2015 рік), перш за все є відповіддю на події, що відбулися в АРК й на сході країни, та передбачає припинення прояву відцентрованої тенденції.
Крім того, децентралізація у форматі громадівської моделі є способом реалізації адміністративно-територіальної реформи, перші спроби якої мали місце на початку 2000-х років. У цьому сенсі вона пов’язана з переглядом адміністративно-територіального устрою України, оскільки на сьогодні ми маємо 490 адміністративних районів, між якими є значні соціально-економічні відмінності, а чимала частка з них неефективно виконує функцію обслуговування навколишніх сільських населених пунктів. З огляду на це об’єднана територіальна громада претендує на статус адміністративно-територіальної одиниці.
У випадках, коли центром об’єднаної територіальної громади стає місто, виникає можливість формування сільсько-міського просторового континууму, в межах якого долаються суттєві відмінності між сільськими та міськими населеними пунктами. Водночас такі змішані агломераційні утворення континуумного типу є точками або полюсами економічного зростання оточуючого економічного простору та соціального середовища.

– Олександре Івановичу, пройшло три роки з початку запровадження процесу добровільного об’єднання територіальних громад. У зв’язку з цим чи можна вести мову про певні уроки цього процесу?

– Звісно, так. По-перше, слід розуміти, що будь-яка справа, в тому числі й добровільна, потребує певної організації. З цієї точки зору слід вказати на перевагу намагань владних структур здійснити децентралізацію над формою та способом її здійснення. Звідси – відсутність єдиного цілісного документа, що регулює цей процес. Після ухвалення відповідного закону було прийнято кілька рішень щодо уточнення тих чи інших його положень. Це певною мірою пов’язано з недостатньою активністю сільської спільноти щодо створення об’єднаних територіальних громад (на кінець 2023 року було заплановано створити 1200 об’єднаних територіальних громад, але маємо лише 830). Лідерами цього процесу є Дніпропетровська, Житомирська, Хмельницька області. З урахуванням наявного досвіду щодо створення об’єднаних територіальних громад доцільною є розробка певних пілотних проектів, моделей їх подальшого розвитку з огляду на місцеву специфіку.
Соціально-економічний та політичний ефект від формування об’єднаних територіальних громад був би більшим, якби їх центрами були міста обласного значення. Недарма у травні 2023 року владою було прийнято рішення щодо спрощення умов створення подібних громад. Поки що маємо поодинокі випадки, коли такими центрами є міста з населенням понад 20 тис. осіб. Звідси – незначна спроможність цих громад до економічного зростання.
На тлі певної ейфорії від отримання ефекту масштабу, коли виникають громади з населенням, яке за кількістю перевищує населення середньостатистичного адміністративного району (25 тис. осіб), відкритим залишається питання щодо долі невеликих сільських населених пунктів, які не увійшли до об’єднаних територіальних громад. Тому існує ризик повторення ними долі «неперспективних сіл» як наслідку невдалого реформування поселенської мережі у 1970–1980-х роках. Також ми маємо приклад сумного радянського досвіду щодо створення в ці ж десятиліття 43 так званих експериментально-показових сіл. Саме їх певним прообразом нині є об’єднані територіальні громади, в яких ставка зроблена на розвиток інфраструктури.
Вочевидь недоцільним є створення об’єднаних територіальних громад навколо регіональних центрів, які виступають потужними осередками обслуговування приміських сіл, населення яких переважно становлять трудові мігранти, що працевлаштовані саме в центрах регіонів.



– З висловленими вами зауваженнями важко не погодитися. Разом з тим процес створення об’єднаних територіальних громад має регіональні особливості. Що в цьому плані характерно для Одещини?

– Не можна сказати, що цей процес у нашому регіоні розвивається уповільнено: на сьогодні створено 28 громад, що відповідає середнім темпам у країні. Якщо подивитися на географічний вимір цього процесу, то кидається в очі більша активність сільської спільноти у північних районах у порівнянні з південними. Це підтверджується й тим, що найбільш велика за кількістю населення – Балтська об’єднана територіальна громада – створена на межі з Вінницькою областю. Незначну кількість таких громад на півдні області можна пояснити більш високою щільністю населення та наявністю тут великих сіл, населених переважно болгарами та гагаузами. Так, кількість представників цих етносів у Болградському районі перевищує 80%. Тобто в цій частині області історично склалися укрупнені населені пункти, жителі яких демонструють спроможність до самовідтворення. Прикладом цього є ініціатива населення Тарутинського району, що межує з Молдовою, щодо створення агропродовольчого кластеру туристсько-екологічного спрямування «Фрумушика-Нова». Досвід щодо його створення та функціонування досліджено науковцями нашої академії. Декілька об’єднаних територіальних громад сформовано в приміських Овідіопольському та Лиманському районах. У зв’язку з цим слід ще раз наголосити на більшій доцільності їх створення у районах, які віддалені від регіонального центру.

– Чи можна вважати створення об’єднаних територіальних громад панацеєю від усіх негараздів сільського розвитку?

– Звичайно, ні. З цього приводу висловлю думку, яка не є популярною серед моїх колег. Уже було зазначено, що ще до прийняття закону щодо добровільного об’єднання територіальних громад деякими аграрними економістами було висунуто ідею сільського розвитку на базі громад. Потім було взято на озброєння ідею віце-прем’єра України з питань проведення адміністративної реформи Р.Безсмертного (2005 рік) щодо укрупнення сільських громад до такої кількості (7–10 тис. осіб), яка сприяла б економічній доцільності створення в них фіскальної служби.
Проте кількісний вимір громади не можна розглядати як гарантовану умову її соціально-економічної спроможності. Головне – це особиста готовність до позитивних змін тих, хто народжується на селі й сприймає їх як вернакулярні (рідні) для себе місця. Поки що кількість таких осіб обмежується переважно жителями приміських сіл. Однак це не означає відсторонення держави й бізнесу від вирішення проблем сільського розвитку в рамках соціального партнерства. Мова йде про їх спільні заходи щодо створення на селі нових робочих місць.



– Що в цьому сенсі ви пропонуєте конкретно?

– Серед заходів організаційно-економічного характеру – це розміщення підприємств харчової галузі ближче до джерел сировини. Розташування на сільських територіях невеликих переробних підприємств, створених на сучасній технологічній основі, закладає реальні передумови для наповнення місцевих бюджетів та є поштовхом для економічного зростання адміністративних районів, розвитку в них неаграрних видів діяльності, відродження соціальної інфраструктури.
Управління сільським розвитком має бути пов’язане зі створенням, просуванням у ринковому середовищі та впровадженням у соціальну практику бренду сільських територій як їх привабливого образу. З цього питання в Україні вже захищено кілька дисертацій, одна з них – в Одеській національній академії харчових технологій.
Соціоекономічний підхід до сільського розвитку в Україні перебуває в площині його інклюзивного розвитку. Інклюзивність щодо сільської територіальної підсистеми суспільства означає включеність у цей процес усіх верств населення з метою подолання соціальної нерівності й забезпечення доступу сільського населення до суспільних благ, створених сучасною цивілізацією.
Проте реалізувати ці пропозиції можливо лише за умови здійснення революції в людських головах.

– Поясніть, будь-ласка, що ви маєте на увазі?

– Мова йде про вироблення руралістичного світогляду, безпосередньо пов’язаного з ментальністю, з її переорієнтацією на капіталістичні (ліберально-економічні) засади. Йдеться не просто про необхідність надання переваги капіталістичній ментальності перед соціалістичною, а про первинність свідомості в порівнянні з речами матеріальними. Ця думка була обґрунтована в працях М.Вебера «Протестантська етика та дух капіталізму» та Л.Мізеса «Капіталістична ментальність».
У цілому ментальність – це складний соціально-психологічний феномен, перший пласт якого («остов») представлений сферою підсвідомості, психіки та когнітивною сферою, другий (сутнісний) – духовною сферою та сферою образів, третій (функціональний) – сферою діяльності. Ментальність віддзеркалює ставлення різних соціальних груп до сільських територій: представників державної влади – як до простору, в межах якого виробляється агропродовольча продукція та сировина; бізнес-структур – як до джерела отримання прибутку; жителів міста – як до рекреаційно-оздоровчих територій або ностальгічних місць; більшості сільського населення – як до непривабливого місця життєдіяльності.
Отже, перше, що необхідно зробити, – це змінити ставлення до сільських територій від негативного чи нейтрального на переважно позитивне. У першу чергу зазначені зміни мають відбутися у свідомості, ментальності сільських жителів. Поштовхом до цього є несамовита тяга кращих представників сільського соціуму до суспільних перетворень своєї малої батьківщини, місць ведення власного бізнесу в інтересах сільської спільноти. До їх числа належить і сім’я Олександра Паларієва – засновника кластера «Фрумушика-Нова».



– За підсумками нашої розмови акцентуйте, будь ласка, увагу на суспільному значенні сільського розвитку в Україні.

– Уся попередня історія українського етносу доводить його шанобливе ставлення до земельних ресурсів як до суспільного багатства й до праці на землі як до природного, органічно притаманного йому способу життєдіяльності.
Природні ресурси та сприятливі природні умови разом із вигідним розташуванням України створюють передумови для висхідного розвитку її економіки та пришвидшення соціальних змін у період трансформації українського суспільства.
Із сільським розвитком пов’язаний спосіб життєдіяльності приблизно 40% населення нашої країни. Саме такою є частка населення, що проживає в межах адміністративних районів України. Тобто є всі підстави віднести жителів так званих селищ міського типу та невеликих «аграрних» міст – центрів адміністративних районів, що є, як правило, містами районного значення з населенням до 20 тис. осіб, до сільського населення. Проте органи державної статистики досі керуються надуманими критеріями урбанності (кількість населення не менше 2 тис. осіб, 75% якого, враховуючи членів сімей, мають бути зайняті неаграрними видами діяльності), які було введено в дію Указом Президії Верховної Ради Української РСР «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР» від 12 березня 1981 року.
В умовах високих темпів зростання населення світу значно підвищується потреба у продуктах харчування, що надає агропродовольчому сектору глобального стратегічного значення, тим самим перетворюючи його на об’єкт продовольчої та національної безпеки.

– Олександре Івановичу, дякуємо за інтерв’ю і сподіваємося, що окреслені вами підходи до зрушень у справі сільського розвитку в Україні знайдуть палких прихильників.

– Вдячний редакції за інтерес до сільсько-територіальної проблематики й за запрошення до розмови.