Олександр ЛАЙКО,
кандидат економічних наук,
Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України

Нові вектори соціальної та економічної політики вимагають все більше фінансових ресурсів для своєї ефективної реалізації, а джерелом бюджетних надходжень має бути розвинений реальний сектор економіки. Вважається, що в нашій країні з її насиченістю природними багатствами та з надзвичайно сприятливою для економічного розвитку концентрацією ресурсних та деяких інфраструктурних факторів мав би спостерігатись бурхливий і стрімкий розвиток. Однак за результатами останніх двадцяти років ми ледь сягаємо значень економічних показників 1990 року, а за такими важливими показниками як ВВП, обсяг залучених інвестицій, ступінь придатності основних виробничих засобів, обсяг виробництва промислової та аграрної продукції і т.д. сучасна Україна навіть відстає. Незважаючи на очікування бурхливого розвитку та припливу інвестицій, суттєвого економічного зростання не відбувається. На нашу думку, проблема полягає у наявності в нашій країні лише ресурсної складової інвестиційного потенціалу при майже повній нерозвиненості інфраструктурного сектора та відсутності інституціональних умов для реалізації людської гуманітарно-інтелектуальної складової.

Багаторічна відсутність суттєвого економічного розвитку змушує багатьох економістів і політиків стверджувати, що Україні потрібен приплив нових інвестицій, причому найбільші надії покладаються на іноземні капіталовкладення, динаміка залучення яких напряму залежить від якості інвестиційного клімату в країні. Однак слід пам’ятати, що нові інвестиційні ресурси залучаються в ті країни та ринки, де і без зовнішніх капіталовкладень відбувається процес розширеного відтворення, економічна система розвивається, є перспективною та приваблює нових інвесторів. Вітчизняні ринки товарів і послуг характеризуються високою рентабельністю ведення бізнесу та відносно дешевою робочою силою, проте інституціональна нестабільність відлякує потенційних інвесторів.

Втім, формування та ефективна реалізація інвестиційної стратегії, і не лише в розумінні стратегії залучення капіталовкладень, а й у розумінні стратегії супроводження відтворення та оновлення інвестиційного потенціалу країни, вбачаються вкрай необхідними.

Класичне і загальноприйняте розуміння інвестицій як нових фінансових вливань в умовах сучасної дійсності виглядає дещо однобоким і виражає дотаційний характер інвестування, в той час як інвестиції повинні бути невід’ємною частиною процесу суспільного виробництва і розширеного відтворення. Досвід розвинених країн та ситуація в українській економіці змушують стверджувати, що процес інвестування повинен включати в себе фази капіталовкладення, відтворення та реінвестування. Представлення інвестиційного процесу такими етапами вбачається нам цілком доречним з огляду на структуру джерел капіталовкладень у вітчизняну економіку за останні два десятиріччя. А саме: більше ніж 90% джерел для інвестування – це вітчизняні ресурси, з яких 60% – власні кошти підприємств та організацій, 20-30% – кошти бюджетів і фінансових інститутів, які самі по собі не створюють додану вартість. Отже, майже повністю інвестиційний процес забезпечується ресурсно фінансовими потоками і доданою вартістю, створеними в реальному секторі економіки, а частка іноземних інвесторів ледь сягає 5-7%.

Розширення міжнародного співробітництва й активне включення України в міжнародний інвестиційний ринок необхідні, однак в умовах очікування приходу іноземного інвестора власна спроможність підприємств та організацій України до самофінансування і реінвестування не повинна знижуватись. Навпаки, додаткові фінансові ресурси мають схильність притягуватись до систем, які ефективно функціонують самі по собі і здатні для зовнішніх інвесторів запропонувати ефективні умови швидкого примноження капіталу.

Інвестиційні системи економічно розвинених країн світу включають в себе потужний інституціональний базис, який визначає порядок нормативного регулювання процесу капіталовкладення, включає в себе регулюючі структури, фінансові та інші інститути, які формують сприятливу та ефективну інфраструктуру, а також такий базис забезпечує умови для ефективної реалізації ресурсної та гуманітарної складових інвестиційного потенціалу.

Окрім проблем з відсутністю комплексної ефективної взаємодії інституцій, в інвестиційному процесі дається взнаки кількісна недостатня забезпеченість фінансовими ресурсами. Реально задіяна в інвестиційному процесі ресурсна складова потенціалу є недостатньою для переходу до інтенсивного економічного зростання. Так, щорічний обсяг капітальних інвестицій в Україні становить близько 20-30 млрд. дол. США, при тому, що розрахункова потреба в капіталовкладеннях для комплексної структурної перебудови вітчизняної економіки становить близько 2000 млрд. дол. США. До того ж нерозвиненість інвестиційної інфраструктури та комплексна нестабільність у країні призводять до постійного зростання непродуктивного відтоку за кордон фінансового капіталу, який за своїми обсягами сягає близько 20% від річної потреби країни в інвестиціях.

Приріст обсягу інвестицій в основний капітал в Україні на 20% щороку (а в 2011 році в абсолютному значенні на 7,3 млрд. дол. США) ще не досягає обсягів 1990 року. Так, інвестиційна складова ВВП України в 1990 році становила 27,7 млрд. дол. США, а в 2011 році – 12,7 млрд. дол. США в порівняних цінах 1990 року. Це підтверджує наявність низької інвестиційної бази, втраченої в період саморегулювання економіки. Таким чином, в ході прогресуючого на перший погляд інвестиційного процесу відбувається компенсація втрачених позицій.

Ситуація з нестачею фінансових ресурсів для повноцінного інвестування економічного розвитку ще погіршується прогресуючим в Україні та окремих регіонах непродуктивним відтоком фінансового капіталу. Нерозвиненість інвестиційної інфраструктури та комплексна нестабільність у країні призводять до постійного зростання непродуктивного відтоку за кордон фінансового капіталу, який, за своїми обсягами в 2011 році склав близько 17% від річної потреби країни в інвестиціях.

Існуючий інвестиційний процес в Україні кількісно сприяє відтворенню народногосподарського комплексу, але не сприяє оновленню та вдосконаленню його структури. Інвестиційні ресурси в економічній системі повинні постійно відтворюватись, причому відтворення повинно бути не лише розширеним, а й супроводжуватися структурними змінами. Дуже важливим є те, в які сектори товарних ринків і в які ринки спрямовується найбільша частина капіталовкладень, оскільки саме так розставляються пріоритетні акценти щодо розвитку економіки країни, так визначається і реалізується економічна стратегія. Структура народногосподарського комплексу визначає його тип і те, на які сектори покладаються найбільші сподівання, і які з них в результаті приносять найбільшу економічну вигоду. Більшість західних розвинених країн надала перевагу розвитку інфраструктурного сектора, головним чином фінансового, що пояснюється необхідністю реалізації через фінансовий ринок державних інтересів у внутрішній і зовнішній політиці, а також надзвичайно швидкими темпами обігу коштів, високою рентабельністю. Однак відсутність процесів створення споживчої вартості і використання в господарському обороті тимчасово вільних коштів підприємств реального сектора економіки спричинило недофінансування та затримку обігу капіталу у виробничому секторі і, як наслідок, – кризові явища. Натомість економічне піднесення таких країн як Китай, Гонконг, Японія пояснюється, з нашої точки зору, наявністю максимально можливої кількості товарних ринків в економічній системі, де створюється значна частка доданої вартості, що, в свою чергу, забезпечило належні умови для відтворення інвестованих у виробництво капіталів. Азійські країни в структурі свого експорту мають близько 90% промислових товарів, з яких до 30% – товари високотехнологічні. Для порівняння, в Україні в структурі експорту промислові товари займають близько 77%, однак в тому числі на 39% – це товари з низькою доданою вартістю, тобто, фактично – це сировинні ресурси і лише 4% – товари високотехнологічні. В той же час високотехнологічність продукції, що експортується, не обов’язково є головною запорукою успіху, хоча це й бажаний фактор. Вирішальним, на нашу думку, є ефект від раціонального використання спеціалізації країни для досягнення конкурентних переваг на світових ринках.

Роль реалізації можливостей, які визначаються спеціалізацією нашої країни, повинна виконуватись за допомогою державного регулювання. Для підтримки інноваційного розвитку в основі регуляторного впливу держави повинна бути покладена концепція трансформації інвестиційного комплексу регіонів і країни в цілому. Головними завданнями державної стратегії щодо трансформації інвестиційного комплексу в Україні повинні стати: формування інституціонального середовища на засадах максимальної узгодженості роботи регуляторних органів і спрощеності умов ведення бізнесу для підприємців, формування фінансової інфраструктури не як самодостатнього елементу економіки, а як механізму обслуговування реального сектора, впровадження механізмів адміністративної та економічної протекціоністської політики, спрямованої на підтримку секторів внутрішніх ринків, де створюється максимальна додана вартість. Причому ключовим елементом у забезпеченні відтворення інвестиційного потенціалу вважаємо роль вітчизняних ринків товарів, робіт, послуг. Саме завдяки суспільному виробництву на таких ринках відбуватиметься відтворення вкладеного капіталу. Також значна увага має приділятись розвитку аграрних ринків.

В Україні, де наявна більшість передумов для відродження і вдосконалення потужного агровиробничого комплексу, необхідним є формування сприятливого середовища для розвитку виробничого сектора товарних ринків як джерела створення доданої вартості та примноження інвестованих коштів. Розбудова інвестиційної інфраструктури повинна ґрунтуватись на принципах привілейованого ставлення до вітчизняного виробничого капіталу в регуляторній політиці держави.