Віктор САБАДАШ,
кандидат економічних наук,
голова Сумської обласної організації Всеукраїнської спілки вчених-економістів



Екологозбалансований розвиток як пріоритетний напрям державної політики має враховувати соціо-еколого-економічні інтереси як можна більшого кола економічних суб’єктів, оскільки ступінь взаємопов’язаності рішень, які приймаються у різних сферах людської діяльності, є досить високим. Беззаперечним і очевидним є той факт, що досягнутий рівень соціально-економічного розвитку, який базувався на практично безконтрольному залученні і використанні природних ресурсів, досяг меж свого зростання. Обмеженість природних ресурсів і витратні тенденції у ресурсній політиці загрожують екологічними конфліктами (ЕК), наслідки яких досить складно спрогнозувати. Без своєчасного врегулювання ЕК трансформуються у міждержавні та міжрегіональні конфлікти, насильницькі протистояння і сутички. Реальність сьогодення така, що суспільство змушене жити в умовах існуючих ЕК, бути готовим до їх виникнення і запобігання, чітко усвідомлювати необхідність їх подолання, бути у змозі їх ефективно розв’язувати.

Початок третього тисячоліття охарактеризувався значним посиленням антиекологічних тенденцій соціально-економічного розвитку, за яких відносини природи і суспільства продовжують вибудовуватися за схемою «друг – ворог», що тільки посилює їх конфліктний потенціал.

Екологічні протиріччя набувають ознак системної кризи сучасної цивілізації. Глобальний характер екологічних протиріч визначається сьогодні такими ключовими проблемами: охорони й використання водних, земельних, лісових і мінеральних ресурсів; збереження біорізноманіття; зміни клімату й забруднення атмосфери; енергетичної й ресурсної безпеки; «екологічної дискримінації». Значний конфліктний потенціал зазначених проблем вже у найближчій перспективі може призвести до виникнення і розвитку не тільки локальних, а й міжнародних ЕК – «водних», «мінеральних», «земельних», «асиміляційних», «продовольчих» тощо.

Конфлікти взагалі як соціальне явище іманентні суспільству, їх неможливо відокремити від суспільного життя й економічних відносин. Конфлікти з приводу природних ресурсів мали місце і раніше, однак останнім часом вони стали відігравати визначальну роль при узгодженні соціо-еколого-економічних інтересів суб’єктів господарювання. Матеріальні ресурси з абстрактної економічної категорії досить швидко трансформуються у безпосередній матеріально-соціальний об’єкт протиріч і суперечок. Природні ресурси, хай поки що гіпотетично, розглядаються як варіант світової резервної валюти: «… вартість одиниці резервної валюти має визначатися в еквіваленті калорій їжі чи тепла, літрах води чи кубометрах повітря для того, щоб людина або держава, яка має таку валюту в авуарах, завжди могла обміняти її в будь-якому куточку світу на певну кількість критичних матеріальних цінностей» [1].

Основою усіх конфліктів є право власності на ресурс: «на самом деле во всех конфликтах речь идет о двух вещах или даже об одной: о ресурсах и о контроле над ними. Власть с этой точки зрения – это вариант контроля над ресурсами, а собственность и есть сам ресурс…» [2]. Тут доцільно згадати про досить актуальну проблему для багатьох економік – проблему «ресурсного прокляття». Суть теорії така: значні обсяги природних ресурсів (нафти, газу, лісу, мінералів) можуть бути згубними для національної економіки і слугувати причиною економічного спаду (в гіршому варіанті, соціально-економічного занепаду). Окрім того, у багатьох економіках, основою економічного росту яких є саме природні ресурси, спостерігаються негативні соціально-економічні процеси: згортання ринкових та демократичних інститутів з одночасним посиленням авторитарних тенденцій в економічному і громадському житті. Тобто, для сильних економік і громадянських суспільств (наприклад, Норвегії) ресурси є економічним благом та інструментом забезпечення стабільного соціально-економічного зростання, для інших, економічно слабких, соціально і політично нестабільних (наприклад, Анголи, Нігерії, Іраку, Афганістану, Ліберії), – природні ресурси спричиняють серйозні внутрішні та міжнародні конфлікти, у т.ч. збройні сутички і довготривалі протистояння. Ключову роль у нівелюванні проявів «ресурсного прокляття» мають відігравати такі чинники, як демократичні традиції і рівень демократії держави, досягнутий рівень громадянських прав і свобод населення, його культурно-освітній рівень, спроможність, можливості й бажання громадських інститутів контролювати державні інститути влади, можливість участі громадськості в обговоренні і прийнятті важливих для суспільства економічних та екологічних рішень тощо. Основне економічне протиріччя, яке лежить в основі ЕК, може бути сформульоване таким чином: глобальна війна за найдорожчий на сьогодні ресурс – природний – ведеться найдешевшим фінансово-економічним ресурсом – грошима. З точки зору привабливості для інвестора дешеві грошові ресурси доцільно інвестувати в дорогі природні ресурси – землю, нафту, газ, руду, чисте повітря, воду. На сьогодні та в найближчій перспективі саме природні активи є і будуть вельми прибутковими. Така технологія інвестування тільки поглиблює економіко-екологічні протиріччя, провокуючи нові ЕК.

Сучасний стан і тенденції розвитку світового ринку традиційних ресурсів дозволяє визначити такі групи чинників, прояв і взаємообумовлений вплив яких на соціально-економічні системи можуть призвести до ЕК: неефективна ресурсна політика, проваджувана суб’єктами господарювання і викликана суттєвими диспропорціями в системі «держава – суспільство – економіка», жорсткою конкуренцією за ресурси і конфліктною політикою у сфері ресурсокористування; нерівномірний розподіл природних ресурсів (за географічною ознакою) – стрімке економічне зростання розвинених економік у другій половині ХХ ст. і «молодих» економік Китаю, Індії, Бразилії і країн Південно-Східної Азії в кінці ХХ – на початку ХХІ ст., пов’язане, перш за все, із залученням у національні економіки значних обсягів природних (енергетичних) ресурсів для нарощування темпів промислового виробництва. Внаслідок домінування переважно сировинних тенденцій у стратегіях економічного зростання (особливо країн, що розвиваються) значно скоротилися запаси природних ресурсів. Обмеженість (дефіцитність) базових для багатьох економік ресурсів і загострення конкурентної боротьби за них призводить до змін не тільки економічних правил поведінки та конкуренції, а й екологічних стратегій збереження довкілля. Наприклад, окрім енергетичних і сировинних, конфліктогенним природним ресурсом є вода, темпи промислового використання і споживання якої за останні сто років зросли більш ніж у сім разів. Вода стала не тільки незамінним виробничо-технологічним ресурсом, основою соціальних систем, а й перетворилася на об’єкт міждержавних (міжрегіональних) суперечок. Суттєвою загрозою виникнення водних ЕК є нерівномірний розподіл світових запасів прісної води за географічними регіонами: на азійський регіон із 60 відсотками населення Землі припадає тільки 36% запасів прісної води.

Не менш конфліктною є ситуація на ринку енергетичних ресурсів: як зазначається в оприлюдненому нафтовою компанією British Petroleum (ВР) звіті про стан енергетичних ресурсів у світі (2006 р.), розвіданих світових запасів нафти вистачить на 40 років; вугілля – 200; при збереженні нинішніх обсягів споживання газу – на 70 років. Проблеми у сфері ресурсовикористання поглиблюються і тим фактом, що переважна більшість світових запасів основних енергетичних ресурсів – газу, нафти і вугілля – знаходяться сьогодні поза контролем приватних компаній (за оцінками фахівців, близько 80% світових запасів нафти підконтрольні державним структурам). Відповідно, існує ризик використання енергоресурсів на догоду політичній доцільності, а не ринковій раціональності; неврегульованість прав власності на природний ресурс – обмеженість ресурсів і їх нерівномірний розподіл між суб’єктами ринку; відчутні проблеми із залученням у процеси виробництва і споживання альтернативних ресурсів, неузгодженість політичних механізмів врегулювання ЕК і неадекватність інституційного інструментарію на міжнародному рівні – чинники, які визначають функціонування економік у період нових цін на ресурси, коли їх вартість має відповідати реальній цінності ресурсу для економічного суб’єкту і суспільства.
Щодо фінансово-економічної політики міжнародних фінансових інституцій та економічних об’єднань (таких як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Світова організація торгівлі) – головним завданням їх діяльності є підтримка країн-донорів через механізми фінансових позик і техніко-технологічних трансфертів у питаннях реструктуризації їх економік. Однак в умовах функціонування слабких економічних, політичних, правових і соціальних інститутів існують значні ризики трансформації економіки країни-донора під потреби зовнішніх інвесторів і міжнародного ринку. У такому випадку інтегральний соціо-еколого-економічний ефект може бути для країни-донора негативним.

ЕК можуть проявлятися на різних рівнях. Локальні ЕК виникають, як правило, на обмеженій території. Прикладом таких можуть слугувати численні так звані «сміттєві» конфлікти, які в Україні є найбільш поширеними і перманентними (за територією – від районів великих мегаполісів до невеликих селищ). Як ми вже зазначали, проблема накопичення і подальшого складування (утилізації, переробки) побутових відходів є досить актуальною для України. Але оскільки згадана проблема потребує комплексного підходу до вирішення, підкріпленого значними фінансовими ресурсами, регіональні спільноти досить часто не в змозі ефективно її вирішити. Зазвичай процедури врегулювання таких ЕК базуються на найменш ефективних (з точки зору досягнення перспективних цілей врегулювання конфлікту) і найбільш ресурсоємних (оскільки проблема розміщення відходів вирішується у короткостроковій перспективі) методах та інструментах вирішення конфлікту.

Регіональні ЕК. Забруднення довкілля внаслідок економічної діяльності суб’єктів господарювання є найбільш суттєвою екологічною проблемою регіонального рівня. Прикладом регіонального ЕК є техногенна катастрофа 16 липня 2007 р. у Буському районі Львівщини, коли на залізничному перегоні Красне-Ожидів зійшли з колії та перекинулися 15 цистерн з жовтим фосфором товарного потяга. Маршрут слідування потягу – від станції Аса (Джамбул, Казахстан) до станції Оклеса (Республіка Польща). Екологічними наслідками техногенної катастрофи є територія забруднення у близько 80 кв. км і вартість ліквідації аварії – близько 100 млн грн. (вартість саме вантажу – 3 млн дол. США).

Міжнародні ЕК. Міжнародні ЕК набули поширення після закінчення «холодної війни», коли через суттєве розширення ринків і лібералізацію торгово-економічних відносин між суб’єктами ринку загострилася боротьба за володіння (управління, розпоряджання) природними ресурсами. Міжнародні ЕК виникають із приводу проблем, які зачіпають еколого-економічні інтереси кількох держав. На території України таким ЕК стала екологічна катастрофа у Керченській протоці Чорного моря, коли через шторм 10-11 листопада 2007 р. у протоці зазнали пошкоджень 15 суден, 5 з яких затонули і 10 сіли на мілину. Катастрофічним для екології моря і прибережної території став вилив у море близько 1,2 тис. т мазуту з російського танкера «Волгонефть-139», який розламався навпіл. Окрім того, через шторм затонули також чотири судна, які перевозили близько 2 тис. тонн сірки кожне. Екологічні наслідки аварії не примусили себе чекати – впродовж наступних після аварії днів спостерігалася масова загибель птахів і риби в Керченській протоці: за неофіційною інформацією місцевих екологів, загинуло близько 30 тис. птахів.

Незважаючи на досить широке коло чинників ЕК, можна виокремити дві основні причини ЕК: 1) намагання економічних суб’єктів максимізувати прибуток (вигоду) – гостра боротьба за обмежені природні ресурси (перш за все, сировинні й енергетичні) є причиною локальних, регіональних і міжнародних ЕК, однак слід наголосити, що в багатьох випадках це боротьба правлячої еліти за дефіцитні природні ресурси. Вміло маніпулюючи національними (релігійними, етнокультурними) почуттями, вона діє в своїх вузькоекономічних або політичних інтересах. Такий розвиток конфлікту можливий за умови низького рівня соціально-економічного розвитку країни, освітнього і культурного рівня населення, слабкого забезпечення життєво важливими ресурсами, продовольством, слабко розвиненої інфраструктури тощо; 2) горизонтальна нерівність у суспільстві, яка характеризується нерівністю доступу до еколого-економічних благ різних верств населення. Частіше за все об’єктом таких ЕК є водні, лісові або земельні ресурси. Прикладом може бути «земельний» конфлікт на Соломонових островах: насправді його першопричиною було не протистояння на етнокультурному ґрунті, а проблеми із забезпеченням прав землеволодіння корінного населення, що прямо пов’язано з можливістю доступу до ресурсу й отриманням еколого-економічних вигод. Подібні конфлікти мають місце в Автономній Республіці Крим: корінне населення все частіше стає заручником конфліктних інцидентів з міжетнічним забарвленням, об’єктом яких є земельні ділянки. Через неврегульованість майнових прав і проблеми законодавчо-правового характеру при ухваленні рішень у соціально-економічній сфері згадані конфлікти поки що характеризуються як ресурсні. Але це не виключає ризику їх трансформації: із територіальних конфліктів з ознаками можливого жорсткого силового міжетнічного протистояння – у повноцінні екологічні конфлікти через обмеженість земельного ресурсу, його екологічну деградацію (ерозію, зміну клімату і водно-ресурсного балансу території тощо). Таким чином, у багатьох випадках існує зв’язок між культурою, релігією, традиціями корінного населення і ресурсами, що знаходяться на території їх мешкання: рівень добробуту корінного населення істотно залежить від можливості вільно реалізувати свої права на володіння (використання) природного ресурсу як засобу існування і забезпечення прийнятного життєвого рівня.

Виснаження природно-ресурсного потенціалу соціально-економічних систем, загострення боротьби за право доступу і володіння ресурсами, неефективний ресурсний менеджмент, політична доцільність, сучасні виклики еколого-економічній і енергетичній безпеці держав – чинники, які вже у найближчій перспективі або призведуть до серйозних ЕК з важкопрогнозованими еколого-економічними та соціальними наслідками, або спонукатимуть суб’єктів ринку до пошуку компромісних кроків і рішень у сфері ресурсокористування. Зусилля суспільства мають бути максимально націлені на формування засад сталого (екологічно неконфліктного) розвитку, який передбачає гармонійне поєднання таких компонентів як соціальне благополуччя, якісне навколишнє природне середовище й адекватна, неконфліктна екополітика. З усвідомленням того, що природу як суб’єкт неможливо виключити із суспільних економічних відносин, необхідно продовжувати пошук ефективних механізмів та інструментів узгодження еколого-економічних інтересів з метою запобігання екологічним конфліктам.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Олександр Савченко. Нова велика депресія: якою буде майбутня світова валютно-фінансова система [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.epravda.com.ua/publications/49be638025a13/ – Заголовок з екрану (актуально на 17.03.2009 р.).
2. Ядов В. А. Современная теоретическая социология как концептуальная база исследования российских трансформаций [Текст] / Ядов В. А. – СПб. : Интерсоцис, 2006. – 112 с.