Інноваційне джерело зростання економіки є найбільш привабливим. Різниця між результатами науково-технічних та інших інновацій і витратами на них буває надто значною. Цим шляхом ідуть розвинені країни, і в нашому суспільстві є всі передумови орієнтуватися на нього. Тим більше, що значними енергоресурсами ми не володіємо.

Таким чином, формування активної інноваційної політики держави повинно стати першочерговим завданням.

Закон України «Про інноваційну діяльність» визначає інновації як новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентоспроможні технології, продукцію або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва і соціальної сфери; а інноваційну діяльність – як діяльність, що спрямована на вирішення і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг [1].

Об’єктом дослідження статті є технологічні та продуктові інновації, а предметом – організаційно-економічні механізми управління та соціальні аспекти інноваційної діяльності.


Інноваційна діяльність в Україні знаходиться в стані хронічної кризи: спостерігається зниження інноваційної активності підприємств, рівня комерціалізації розробок, традиційно превалюють дрібні вдосконалення, майже відсутні процеси тиражування нововведень.

Згідно з офіційною статистикою в 2003 році в Україні питома вага підприємств, що займаються інноваційною діяльністю, становила 15,1%, у той час як у США, Японії, Німеччині та Франції частка інноваційних підприємств становить 70-80% від їх загальної кількості.

За роки незалежності в Україні кількість нових зразків вітчизняної техніки скоротилась порівняно з 1990 роком приблизно на 50%. Серед цих зразків лише 2% відповідають кращим світовим аналогам. Крім того, в Україні спостерігається постійна тенденція до скорочення впровадження нових прогресивних технологічних процесів: у 2003 році цей показник був у 4,5 раза меншим, ніж у 1990 році.

Якщо оцінити, наскільки інтенсивно здійснювалась інноваційна діяльність у різних галузях промисловості в останні роки, то продукція українських підприємств оновлюється в середньому за п’ять років. На жаль, інновація зводиться найчастіше до вдосконалювання прототипу, справді нова продукція становить лише близько 4,1% усіх інновацій.

Різко скоротилася кількість підприємств, які освоювали виробництво нових видів продукції . Так, у 2003 році порівняно з 1995 питома вага таких підприємств знизилася більш ніж у 2 рази, а порівняно з 2002 роком – в 1,4 раза. В 1,7 раза скоротилася у 2003 році порівняно з 1995 питома вага підприємств, що впроваджували нові технології. У 2003 році впроваджувалося вдвічі менше прогресивних технологічних процесів, ніж у 1995 році. В тому числі маловідходних, ресурсозберігаючих і безвідходних – в 1,7 раза.

Протягом цього ж періоду в 1,4 раза скоротилося освоєння нових видів техніки.

Однією з причин негативної динаміки виробничого освоєння нововведень можна назвати зниження результативності діяльності організацій, які здійснюють наукові та науково-технічні розробки.

Кількість розробок зі створення нових видів техніки і технологій скоротилася з 1S95 по 2003 ріку 2,4 раза.

Внаслідок зниження інноваційної активності за останні роки в 1,7 раза скоротилася частка інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої продукції: з 9,4 у 2000 році до 5,6% у 2003.

Разом з тим, не можна не відмітити позитивні тенденції, що намітилися в інноваційному розвитку України. Так, обсяг інноваційної продукції, яка відвантажувалася за межі України, в 2003 році порівняно з 2000 виріс у 1,5 раза – з 24,9% у 2000 році до 37,1% у 2003, що свідчить про зацікавленість у ній закордонних ринків. Причому зростання цього показника відбулося за рахунок таких областей, як Донецька Кіровоградська, Львівська, Полтавська і Тернопільська.

В окремих регіонах України відбувалося підвищення інноваційної активності. Стале зростання питомої ваги підприємств, що займалися інноваційною діяльністю за період з 1999 по 2003 рік, спостерігалося у: Вінницькій області — в 1,6 раза, Кіровоградській — в 2,2, в Автономній Республіці Крим – у 2,7, в Одеській області — в 4,2 раза. Найвища питома вага інноваційно активних підприємств та підприємств, що впроваджували інновації, спостерігалася у 2003 році у Вінницькій області (відповідно 30,4 і 23,35%) та в Києві (33,0 і 30,4%). Такий високий показник (порівняно із середнім по Україні) у Вінницькій області можна пояснити високим рівнем іноземного капіталу в 1999-2002 роках , який використовувався в основному для придбання нових технологій підприємствами харчової промисловості, а в Києві – за рахунок концентрації капіталу на інноваційні цілі.

Відбулися позитивні зрушення і за показником «впровадження нових технологій». У цілому по Україні впровадження нових техпроцесів у 2003 році порівняно з 1999 роком збільшилося на 12,3%. Постійне зростання відбувалося в Харківській, Одеській областях і в Києві. Кількість освоєних нових видів продукції, зокрема машин, устаткування, апаратів, приладів в цілому по Україні зросла в 2003 році порівняно з 1999 роком на 51% за рахунок значного збільшення цього показника в 2003 році у Волинській, Дніпропетровській, Донецькій, Сумській, Запорізькій областях і Києві [2].


Для досягнення рівня соціально-економічного розвитку країн ЄС Україна повинна в першу чергу значно активізувати інноваційну діяльність, оскільки саме така діяльність спрямована на подолання технічного відставання, переорієнтацію виробничого потенціалу на створення конкурентоспроможних промислових виробництв.

Одним із найбільш важливих кінцевих показників інноваційної діяльності є обсяг відвантаженої інноваційної продукції. За даними статистичної звітності за 2000-2003 роки визначено рейтинг регіонів за часткою відвантаженої інноваційної продукції в промисловості України. Для цього порівнювались частки регіонів за роками та частки регіонів у середньому за чотири роки. В результаті всі регіони були згруповані за рангами: високий, вище середнього, середній, нижче середнього, низький. Високий ранг отримали такі регіони: Донецька область (в середньому за чотири роки її частка в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції сягнула 33,1%), Дніпропетровська (10,9%) та Харківська (9,2%). Ранг вище середнього отримали Сумська (5,2%) та Запорізька (5,1%) області, середній – Київ (4,6%) і Полтавська область (3,3%). 14 регіонів, частка відвантаженої інноваційної продукції яких становила від 2,7 до 1,0% отримали ранг нижче середнього, 6 регіонів мають низький ранг (частка менше 1,0%). Необхідно зазначити, що всі регіони, які отримали високий, вище середнього та середній ранги, характеризуються з року в рік стабільно високою питомою вагою відвантаженої інноваційної продукції.

Аналіз частки інноваційної продукції в обсязі відвантаженої продукції в кожному регіоні виявив дещо іншу картину. Високий ранг отримали Сумська (15,6%), Херсонська (14,4%) та Волинська (14,0%) області. Слід зазначити, що в попередньому рейтингу Сумська область теж займала достатньо високе 4-е місце, Херсонська була на 16-му місці, а Волинська на 15-му. Ранг вище середнього дістався Закарпатській (12,3%), Донецькій (12,2%), Харківській (11,8%) областям, Автономній Республіці Крим (11,5%) та Чернігівській області (10,5%). Середній ранг мають 2 регіони, нижче середнього – 14 регіонів, серед яких і один із лідерів попереднього рейтингу – Дніпропетровська область (19-20-те місце замість 2-го); низький ранг – 3 регіони.

Зміна лідерів у цьому рейтингу зумовлена розподілом регіонів на старопромислові та новопромислові, різною часткою промисловості у конкретному регіоні та структурою самої промисловості.

Рейтинг регіонів за часткою відвантаженої за межі України інноваційної продукції дуже показовий, оскільки означає визнання науково-технічного рівня цієї продукції за кордоном. За цим показником безсумнівним лідером є Донецька область, їй одній належить високий ранг (частка 53,7%), ранг вище середнього мають Дніпропетровська, Сумська, Харківська та Запорізька області; середній ранг – 12 областей; нижче середнього – 6 областей, низький – 4 області. У цьому рейтингу лідери ті ж самі, що і в першому, особливість тільки в дуже великому розриві між показниками лідера – Донецької області – та всіх інших.

У рейтингу регіонів за часткою відвантаженої за межі України інноваційної продукції в загальному обсязі відвантаженої інноваційної продукції промисловості високий ранг одержали 2 області: Донецька та Сумська. Ранг вище середнього мають Запорізька, Хмельницька, Івано-Франківська та Полтавська області; середній – 11 регіонів, нижче середнього – 8 регіонів, низький – 2 регіони. Треба зазначити, що в цьому рейтингу два перших лідери (Донецька, Сумська області) були серед лідерів у всіх рейтингах [2].

Важливість визначення подібних рейтингів не викликає сумніву, тому Інститут економіки промисловості НАН України пропонує взяти на себе методологічне забезпечення моніторингу рейтингів регіонів з урахуванням стану інноваційної діяльності.


Відповідно до міжнародного рейтингу конкурентоспроможності, опублікованого Всесвітнім економічним форумом 15.10.2004, Україна знаходиться на 86-му місці за індексом конкурентоспроможності для зростання і на 65-му за індексом конкурентоспроможності для бізнесу. До слабких сторін української економіки, що обумовили такий низький рівень економіки країни, можна віднести низький рівень використання сучасних виробничих технологій, недостатню інтеграцію національних компаній у глобальні ланцюжки постачань, відносно низький рівень конкурентоспроможності виробників, високий рівень адміністративних бар’єрів і корупції, а також недостатню розвиненість фінансового сектора і проблеми з доступом до венчурного капіталу.

Українська модель забезпечення конкурентоспроможності у трансформаційний період потребує реалізації таких заходів:
- позитивна реструктуризація елементів ціни (збільшення прибутку, зменшення витрат, підвищення заробітної плати) з метою здешевлення виробництва в офіційному секторі, зменшення його витратності та збільшення прибутковості;
- усунення диспаритету між цінами на внутрішньому ринку України та світовими цінами на товари і послуги з метою запобігти експлуатації (використанню без належного відшкодування) українських ресурсів (праці, сировини, екології тощо) та продажу в Україну товарів за підвищеними цінами;
- підвищення ефективності виробництва за рахунок введення прямих і непрямих форм стимулювання для підвищення конкурентоспроможності українських товарів;
- дотримання паритету між секторами економіки з метою забезпечення всіх секторів достатніми джерелами розширеного відтворення;
- структурна перебудова виробництва шляхом підвищення ефективності та підтримки високопродуктивних галузей з одночасним скороченням неефективних та малопродуктивних підприємств;
- збільшення доходів населення та підвищення рівня життя для забезпечення стабільного платоспроможного попиту на внутрішньому ринку;
- забезпечення внутрішньої потреби підприємств у висококваліфікованих кадрах;
- забезпечення внутрішнього виробництва потужним науковим потенціалом для вирішення проблеми підвищення суспільної ефективності;
- забезпечення національної економіки сучасною інформаційною інфраструктурою для мінімізації витрат виробничого процесу.

Як показує світовий досвід, найдинамічнішого розвитку набули ті регіони, де сформувалися подібні технопаркам промислові або інноваційні кластери. Вони є об’єднанням взаємопов’язаних різних організацій (промислових компаній, дослідних центрів, наукових установ, органів державного управління та ін.) на основі територіальної концентрації мереж спеціалізованих постачальників, основних виробників та споживачів, пов’язаних між собою технологічним ланцюжком. Кластери спрямовують свою діяльність на виробництво інноваційної продукції світового рівня, їх створення є особливо ефективним при реалізації програм економічного розвитку окремих регіонів, а іноді – навіть цілих країн.

Формування промислових кластерів у провідних промислово розвинених країнах – наприклад, в Німеччині (хімія, машинобудування) та Франції (виробництво продуктів харчування, косметики) – призвело до того, що цілі групи галузей стали взаємодіяти всередині кластерів, сприяючи мультиплікативному ефекту стосовно зайнятості та трансфертів технологій.

Прикладом діючого інноваційного кластера вугільного машинобудування є технопарк «Вуглемаш». На основі Українського науково-дослідного, проектно-конструкторського і технологічного інституту вибухозахищеного та рудничного електроустаткування, який працює з багатьма галузями промисловості, планується створення інноваційного кластера з виробництва вибухозахищеного електроустаткування та інших.

Інноваційна інфраструктура забезпечує інноваційну сферу всіма видами послуг, а також взаємодію елементів інноваційного процесу, сприяє дифузії інновацій у всі сфери економіки.

В Україні нині елементи інноваційної структури розвинені неоднаково. Практично відсутні такі елементи, як біржі (ярмарки) науково-технічних розробок, інноваційних проектів і науково-технічних інновацій, венчурний капітал, страхування інноваційних ризиків.

Відповідно до потреб ефективного функціонування інноваційної інфраструктури пропонується довести чисельність інноваційних інфраструктурних підприємств за видами економічної діяльності до визнаних за кордоном пропозицій. У світі діє більше 3000 технопарків, у Європі – близько 300 і ще 1500 інноваційних центрів. У Росії – 60 технопарків, це в декілька разів більше, ніж в Україні, враховуючи питому вагу промисловості. Українські технопарки пускають корені та розширюють свій вплив на економіку. Якщо сьогодні зруйнувати діючу технопаркову модель інноваційної політики, на створення нової піде не менше 5-10 років.

Закон України «Про інноваційну діяльність» перетворював усю країну в технопарк. Був зроблений важливий крок в активізації інноваційної діяльності в Україні. Однак стимулюючі статті Закону, а саме: частина 3 ст. 16 щодо статусу підприємства як інноваційного, що давав йому право на пільги; ст. 21 і ст. 22 та пункт 3 розділу 7 «Прикінцеві положення» щодо особливостей оподаткування та митного регулювання інноваційної діяльності, – скасовано.

Також виключено із Закону України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків» ст. 4 щодо особливостей оподаткування технологічних парків та їх учасників, дочірніх та спільних підприємств; частину третю ст. 5 щодо особливостей державної підтримки інвестиційної та інноваційної діяльності, ст. 6 щодо порядку ввезення товарів, устаткування, обладнання, сировини, матеріалів, комплектуючих та інших предметів, які використовуються технологічними парками, їх учасниками, дочірніми і спільними підприємствами; частину третю ст. 8 щодо державної гарантії стабільності встановленого цим Законом спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків. Сподіваємось, що це тимчасове явище.

Інновації як ризикована діяльність потребують передусім стабільного та передбачуваного податкового середовища В умовах, коли податкові «правила гри» не є прогнозованими, розраховувати на реалізацію інноваційного шляху розвитку економіки неможливо, адже у зв’язку з цим сукупні ризики інноваційного бізнесу перевищують критичні значення.

На сьогодні це принципове положення постійно порушується, у тому числі в Законі України «Про Державний бюджет на 2005 рік». Так, у порушення вимог Закону України «Про систему оподаткування» щодо зміни податків, механізму їх сплати, податкових пільг такі зміни внесено менше ніж за шість місяців до початку нового бюджетного року. Більше того, фактично порушуються основні норми ст. 58 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти не можуть мати зворотну дію в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Тому для податкового забезпечення інноваційної діяльності необхідно передусім створити нове стабільне і сприятливе для інновацій інституційне податкове середовище.

Насамперед потрібне конституційне забезпечення стабільності та справедливості (неупередженості) податкової системи — закріплення у Конституції України трьох ключових принципів оподаткування:
- недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;
- ухвалення податкових рішень конституційною більшістю при дотриманні строго окреслених і розписаних у часі процедур;
- принцип консерватизму (тобто обережності, дотримання встановлених правил та обов’язковості виконання уже взятих державою зобов’язань).

По-друге, ключовий принцип оподаткування — податкова нейтральність, на якому в останні часи робиться наголос, не є абсолютним чи універсальним. Він, безперечно, дуже важливий, але може застосовуватися без застережень тільки у тих сферах, де відсутні негативні або позитивні екстерналії (зовнішні ефекти) та інші ринкові провали.

У зв’язку з цим важливо підкреслити, що інноваційна діяльність пов’язана саме з такими екстерналіями, і, виходячи з економічних особливостей життєвого циклу створення і впровадження науково-технічної продукції, інновації потребують спеціальної державної, у тому числі податкової, підтримки. Вона є об’єктивно необхідною в ринковій економіці. Всі розвинені держави та держави з транзитивним типом економіки (наприклад, Росія) тим чи іншим чином підтримують інноваційну діяльність.

Важливо тільки підкреслити, що в цьому випадку йдеться не про часткові (у тому числі галузеві) пільги, що надаються під тиском груп інтересів, а про пільги загальносистемні (тобто доступні для всіх), єдиною умовою надання яких є розробка і впровадження інновацій.

Найважливішою передумовою суттєвого прискорення інноваційних процесів є формування масштабного та динамічно зростаючого внутрішнього попиту на інновації з боку всіх видів споживачів та секторів економіки. На сьогодні його параметри є незадовільними, що зумовлюється переважно структурними особливостями національної економіки (макроекономічними, галузевими, технологічними тощо).

На внутрішньому ринку цей процес найвідчутніше стримується масованим імпортом виробничого обладнання та високотехнологічної продукції споживчого призначення. На зовнішньому ринку попит на вітчизняну високотехнологічну продукцію обмежується або внаслідок певної замкнутості таких ринків, або більш сприятливою кон’юнктурою сировинно-матеріальних ринків.

Організаційно-економічні механізми формування інноваційного попиту мають розбудовуватися з урахуванням специфіки промислових галузей (сфера споживання продукції, технологічна прогресивність, соціальні та екологічні характеристики тощо).

Інноваційний попит у галузях, які працюють переважно на кінцевого споживача (соціально значущі галузі), необхідно стимулювати на основі:
- остаточного подолання кризових явищ, несумісних з реалізацією інвестиційних проектів;
- зростання платоспроможного попиту населення;
- зменшення тиску імпорту (якіснішого або дешевшого, досить часто через недобросовісну конкуренцію);
- реалізації масштабних державних програм і проектів соціального характеру (у сфері житлового будівництва, освіти, охорони здоров’я);
- проведення системної і послідовної політики імпортозаміщення.

Зростання інноваційного политу у галузях, які задіяні переважно у сфері проміжного (виробничого) споживання, зумовлюватиметься успіхами у вирішенні таких організаційно-економічних завдань:
- формування інтегрованих структур, які можуть протистояти іноземним ТНК на ринках високотехнологічної продукції на основі об’єднання науково-технічного, фінансового, виробничого та торговельно-збутового потенціалу зацікавлених виробників;
- мінімізація (ліквідація) можливостей отримання монопольних прибутків через недосконалість конкурентного середовища;
- послідовна і системна реалізація програм підтримки наукоємних галузей як таких, що створюють мультиплікативний інноваційний ефект в економіці;
- посилення фінансово-економічного тиску на виробників із ресурсоємними та екологічно шкідливими технологіями.

Вирішуючи ці завдання, можна створити необхідні і достатні соціально-економічні передумови для відчутних інноваційних зрушень.

Важливим завданням стає використання процесів економічної глобалізації як чинника стимулювання попиту на промислові інновації.

Входження України в орбіту глобалізаційних процесів потенційно має два вектори впливу на формування інноваційного попиту. Перший — негативний — можливий при збереженні за Україною сучасної сировинної ніші на світовому ринку. Другий — позитивний — має перспективи за умови підтримки вітчизняних виробників високотехнологічної продукції, які мають певний потенціал для конкурентної боротьби. Реалізація другого вектора можлива в разі виходу на ринок високотехнологічних товарів або з вузькоспеціалізованим продуктом (на нові ніші), або через участь у ТНК, які є присутніми на цих ринках. Обидва варіанти досить складні для виконання внаслідок різних причин, але лише паралельне просування цими напрямками забезпечить інноваційний прорив у національній промисловості.

Транзитивний період розвитку економіки має свою специфіку, вивчення і врахування якої передбачає спеціальні методології та підходи до дослідження проблеми його метрологічного забезпечення. Перехідні економічні системи відрізняються від аналогічних систем у розвинених країнах не лише специфікою формування, рівнем економічної ефективності та інноваційності, а й специфікою формування такого рівня. Тому основним завданням щодо вирішення зазначеної проблеми постає визначення особливостей формування, економічної ефективності розвитку трансформаційних економічних систем з інноваційною складовою.

Вирішенню проблеми метрологічного забезпечення інноваційного розвитку економіки сприятиме і виконання ряду завдань:
- удосконалення методів оцінки економічної ефективності інновацій;
- аналіз і дослідження методів та об’єктивних оцінних вимірювачів інноваційного розвитку;
- аналіз та визначення факторів формування підсумкового параметра — економічної ефективності у трансформаційній економіці;
- визначення факторів формування і забезпечення динаміки економічних доходів і витрат як основних складових ефективності;
- визначення методів метрологічного відображення величини економічних доходів і витрат;
- визначення критеріїв оцінки інноваційності розвитку;
- визначення ступеня розвитку з метою надання пропозицій щодо створення умов для більшої інноваційної спрямованості.

Доцільним постає здійснення аудиту ефективності та інноваційності економічного розвитку, який давно вже має місце у світовій практиці як одна з форм контролю. Інноваційний розвиток економіки потребує чимало фінансових ресурсів, які в Україні обмежені. Тому аудит ефективності як сукупність статистичних, ревізійних та аналітичних дій, спрямованих на визначення рівня ефективності інноваційного розвитку економіки й одночасно витрачання державних ресурсів, постає вкрай важливим. Це дозволить своєчасно виявляти фактори, які перешкоджають досягненню максимального ефекту при використанні визначеного обсягу трудових, матеріальних, фінансових ресурсів, обґрунтовувати пропозиції щодо підвищення ефективності використання державних коштів і раціоналізувати державну інноваційну політику.