Багато соціальних тенденцій усе ще тільки формуються, інші важко розпізнати в морі порожніх фактів і закономірностей, що вже йдуть з історичної авансцени. Втім, усе помітніше бажання волі, потрібність наближення до ідеалу. Є в історії ширший сенс, ніж зіткнення егоїстичних інтересів та поділ на «своїх» і «чужих», ділення на «союзників» і «ворогів» задля отримання прагматичного гешефту, надбання політичної та господарської влади. Все активніше заявляє про себе процес змін, які передбачають співіснування, перехрещення і резонування різноманітних тенденцій розвитку, серед котрих жодна не може претендувати на виключне значення, що дозволяє, не зазнаючи шкоди, абстрагуватися від інших. Отже, не можна добиватися перемоги «всуху» жодної єдиної ідеології. Епоха «бурі і натиску», «приборкання непокірних», «насильницької дороги до щастя» в минулому. Становище інакомислячих – симптом, важливий для діагностики стану всього суспільства. А відхід від єдності моделі розвитку вимагає нових соціальних і політичних технологій. У цій ситуації є небезпечною недооцінка труднощів та довготривалості суспільних трансформацій, до яких вступила Україна. Потрібне усвідомлення того, що перед країною стоїть не завдання звичайної стабілізації, а проблема всеохопливих системних інституціональних і соціокультурних перетворень.

Сьогодні взагалі об’єктивується соціальна потреба в забороні на насильницьке маніпулювання соціальними інноваціями навіть аутсайдерського типу, на руйнування навіть контркультурних логік: нова епоха створює культурні світи, де є місце всім. Раніше, часто-густо, кожна культура була культурою жорстко визначених верств у достатньо ієрархічному суспільстві. Лише зрідка зустрічалася ситуація принципово непередбаченого соціокультурного контакту, відкритості до полілогу. Управлінський потенціал культури, мистецтва, духовної сфери був міцно захищений від втручання ззовні й визначався колишнім розвитком (відповідно, духовні особи навіть жили часто осторонь від спільноти). Нині культура створюється вже не для вузького верхівкового прошарку суспільства, а для всіх. У ній постійно народжуються можливості та безлічі своїх локальних просторів, найрізноманітніших контактів і перетинів. Зростає цінність малого, відторгнення явного зовнішнього примушення.

Разом з тим, ці зміни зовсім не означають спрощення культури, її збідніння; навпаки, за структурою і змістом культурне середовище стає більш багаторівневим, складним, насиченим. Отримання сенсу, включення в культуру має стати усвідомленим вибором, становленням громадянськості, моральним зростанням. Б.Пастернак в «Охоронній грамоті» показав: без греблі цнотливості потік соціального спілкування не стане глибоким. Простенька культура обкрадає відносини, доступність позбавляє сенсу. Зведення до культурної жуйки, культивування соціального інфантилізму – один з найбільш небезпечних рецидивів брутального егалітаризму. Втім, велика культура відкидає коміксове сприйняття життя та не вимагає неодмінного хеппі-енду.

Своєрідність для культури кожного світу поєднання святого, людського і звіриного стає очевидніше при усвідомленні того, що між добром і злом встановлюються не тільки зовнішні механічні зв’язки, типи каркасів, одягу, а й сутнісні органічні зрощення. Як і в природі, у світі духовному зустрічаються особливі пахощі пороку і вульгарна приниженість чесноти. На певних видах зла і духовного здичавіння часто розквітають деякі духовні цінності. Так, з одного боку, гуманістичність може часом відвертати людину від небес, акцентувати увагу на зручності життя, обнадіювати землею. З іншого боку, на ґрунті безвір’я в оточуючих може проростати віра та любов до «града горнєго». Втім, визнані «святі» соціально можуть відноситися і до партії, гуманістично неправої. І тут той самий потужний зв’язок добра і зла виступає в спектрі надособистісних соціокультурних комунікацій.

У цій ситуації збільшується гетерогенність, невизначеність, взаємопроникання фрагментів різних структур, рухомість меж, кардинально змінюється співвідношення господарських норм та аномалій. Йдеться вже не тільки про політичні умови реалізації свободи, а й про значно більш глобальні її перспективи, пов’язані з домінантою терпимості та багатоукладності. Коли немає стабільної зовнішньої опори у вигляді загальної ідеології, єдиної культури, стереотипної науки, тоді необхідно визнавати право на існування незвичного та особливого. Кожний відповідає за свої вчинки, й немає обов’язковості персональної подяки сюзерену (як і васальної залежності, сервільності стосунків).

Відповідно, реальна свобода (тим більше – глобалізація) переміщення капіталів, товарів, людей беззаперечно вимагає забезпечити реальну рівноправність кожного без лицемірства та дискримінації за тією або іншою ознакою, що, в свою чергу, передбачає наближення точок прийняття рішень до конкретної людини (громади), підвищення рівня реалізації прав і свобод кожного та відмови від практики подвійних стандартів в оцінці дій та вчинків. Людина не народжується вільною, а лише може стати такою в процесі життя (в тому числі – «видавлюючи» з себе раба: за А.Чеховим).

Йдеться про диверсифікацію та різноманітність культури, її безрепресивність, толерантність, полілогізм, подолання канону, «свято опору системі», коли сам зміст соціогосподарського життя все більше задається не «керівною елітою», а повсякденними контактами особистостей між собою. У цьому контексті і саме поняття розвитку потребує оновлення: окрім стабільного і збалансованого росту, воно має орієнтуватися на такі етичні цінності, як солідарність, свобода вибору, терпимість. При цьому жодна система цінностей вже не може розглядатись як єдино можлива для людства, але завданням соцієтального управління стає забезпечення прогресивних форм поєднання прав людини з духовно-цінносною консолідацією навколо базових ціннісно-смислових комплексів свого культурно-цивілізаційного світу.

Зрозуміло, існують певні норми соціальних відносин, які виражають собою природу речей і людського буття, що з’єднують соціум. Але Фенікс відроджується з попелу кожного разу і колишнім, й іншим. Час активної трансформації, час вибору не тільки дає змогу осмисленню цієї обставини, а й виносить цю проблему в ранг унікальних, базових. Коли сорочка – та, що «ближче до тіла», – зростається з соціокультурним організмом, процес зміни політичного одягу обертається процедурою скидання шкіри. Революція (як і реформа) – породження серединного, власне людського, гуманістичного шару культури, де життя – не тимчасова обитель святого, а конкретні умови, що покращуються під мірки існуючих стандартів та уявлень обивателів. При цьому неявне припущення, що вигнання колишніх господарів рухає до влади бунтарів-подвижників, які і встановлять нове життя, не виправдовувалося ніколи. Та й взагалі, схоже, червоні знищили колись більше червоних, ніж білих, і більше, ніж білі – червоних. Проте, з одного боку, історія продемонструвала, що «найбільшу силу у народу мають вчення або забіякуваті, або порожні» (Ф.Бекон). З іншого, якщо вдається цього стану досягти, «усвідомленість народом свого буття є, можливо, найбільша сила, яка рухає життя» (В.Вернадський).

Отже, проблемність постсучасності – необхідність знаходження форм поєднання скріплень духовної консолідації при забезпеченні свободи зрощування творчого різноманіття. Складність створення управлінських композицій – в тому, щоб у конкретних історичних умовах не зруйнувати будь-якої сторони цього протиріччя, а продуктивно використати наявну специфіку. Не «або – або», а спільно утримувати їх розвиток: зміцнення ціннісно-смислових комплексів зовсім не потребує придушення прав людини, а, навпаки, формує базові основи особливостей (у тому числі й духовного розквіту). Й у цілому забезпечення єдності соціальної тканини суспільства (використання соціального капіталу) – неодмінна умова сталого економічного процвітання. В свою чергу, продуктивне з’єднання можливостей єдності і різноманітності, суспільної злагоди та розвитку передбачає комплекс заходів щодо консолідації базових цінностей і підвищення професійного рівня управлінців. Демократія – це і суворе слідкування процедурам, і домінування права та норм у забезпеченні соціального рівня життєвого ладу. Проте внутрішні цінності і глибоко індивідуальні смисли, підходи і погляди чисельно невеликих груп здатні набувати звучання на макрорівнях, а то й агресивно нав’язуватися всім. Тоді вирішення конкретних конфліктів здійснюється випадково, ангажовано та непрофесійно. Той же М.Гоголь констатував, що небезпека йде від «аморального інтелекту», «пристрастей розуму», його гордині та бажання нав’язати власну волю світові. Людина, господарство, суспільство – явища органічні, а не механічні: їх не можна описувати виключно в термінах матеріальних інтересів та егоїстичного вибору. А господарська цілісність втілює конкретну концепцію розвитку, політики та ідеології культурно-цивілізаційного світу. Навіть якщо це формально заперечується, а слоганом часу є раціоналізм. Проте, якщо швондери потребують ідеології для самовиправдання, для шарікових достатньо відчуття бейсбольної бити в руці.

Втім, можливості існують тільки для тих, хто в змозі (має адекватні якості) їх виділити і скористатися ними. Оптимізація стратегії подальшого розвитку країни передбачає, перш за все, вдосконалення уявлень про вітчизняний вибір перспективної ніші, конкурентоспроможної в світі жорсткої «гіперконкуренції» моделі існування та розвитку. Притому результати участі в конкуренції часто зумовлюються самодисципліною, готовністю працювати на своєму місці з граничною самовіддачею, на межі і за межею можливого, а також командною взаємодією, злагодженістю, узгодженістю, когерентністю.

За цих умов беззаперечно важливою є інтеграція вітчизняного досвіду зі світовими досягненнями (насамперед, у сфері організаційно-управлінського забезпечення суспільно важливих трансформацій). Втім, є суттєві відмінності в сприйнятті та використанні різноякісних потоків інформації з різних джерел і каналів конкретними культурно-цивілізаційними світами, що впливає на характер і ступінь уразливості кожного з них. Також істотно в цьому контексті, що більш / менш відкриті / закриті соціокультурні системи характеризуються різницею своїх ритмів і коливань, формують відмінності в циклах існування та розвитку. Більш / менш відкриті / закриті соціокультурні системи / цілісності тяжіють до більш / менш агресивної / консервативної поведінки (у тому числі, в процесі полілогу). Відповідно, підвищення агресивності (моментів експансії) веде до підвищення темпів старіння системи, підсилює її перенапруження. Ціннісно-смислові комплекси культурно-цивілізаційних світів переходять у матриці ментальних кодів народів, зумовлюють суспільні переваги, поведінку та історичний вибір, впливають на стан і вектор трансформацій емоційного інтелекту суспільства. Йдеться про нові типи організаційного устрою, зняття жорстких обмежень, мозаїчність управлінських процесів, примхливе співвідношення елементів влади, зменшення можливості раціональних рішень (хоча, звісно, й зовсім не відмови від них) і підвищення значення духовно-ціннісних та соціокультурних явищ.

Відповідно, з’являється можливість як вибудувати більш органічне уявлення про бажаний тренд змін, так і уточнити модель розвитку. Що відкриває в періоди зближення минулого з майбутнім додаткову можливість провести комплексну футуродіагностику, скорегувати стратегію, тактику й оперативне мистецтво у здійсненні як пострадянського транзиту зокрема, так і суспільного розвитку в цілому при прийнятті рішень щодо формування конкретних управлінських композицій, ефективних у певному соціокультурному середовищі. Час від часу криза торкається всіх культурно-цивілізаційних світів. Завдання – мобілізувати резерви та активізувати внутрішні сили. В стані хвороби некрасивим здається й богатир. Він одужає, якщо лікарі не погублять.

Якщо в черговий раз у керівництві країною миготять всі ті ж особи, які вже не раз мали можливість покерувати, але домоглися лише особистого благополуччя (за чий рахунок?) і знову пропонують все так же потерпіти заради чергової картинки красивої перспективи (такого собі «нового комунізму», тільки вже під «європейськими» гаслами) – виникають питання: чому Україна, яка виділялася серед радянських республік завидним добробутом і наявністю важливих стратегічних переваг, була за роки незалежності доведена до одного з найбільш складних на пострадянському просторі становища? (А деякі дослідники пострадянських еліт взагалі задаються питанням: «А чи буде хорошим лікарем убивця?» Чи можуть ті, хто розікрали надбання суспільства, дбайливо забезпечувати його соціально-економічний підйом?). Про яке краще майбутнє йдеться, коли саме на наступні покоління вішаються виплати за боргами, що створюються нині об’ємними запозиченнями (мільярдами в кредит)? Де європейського рівня зарплатня, пенсія, комфорт і якість життя? За чий рахунок передбачається проводити чергові зміни? Чия саме праця та заощадження знецінюються інфляцією, що галопує сьогодні? При цьому зрозуміло, чим вище суспільне становище людини та громадянський резонанс від вчинків, тим мають бути жорсткішими вимоги, суспільна відповідальність, важчою громадянська ноша. Чи доцільно називати реформами чергові занепад і часткову експропріацію – причому своїм вістрям усе помітніше спрямовану проти базових верств населення, середнього класу, дрібних і середніх товаровиробників? Від прописаних ліків хворий може стати інвалідом. За цих умов може зростати загроза розповзання вже не тільки держави, а й тканини соціальності, поля самої громадськості.

В цілому для характеристики сум’яття випробовуваних на злам думок населення цілком придатні роздуми Дж. Свіфта: «Я попросив, щоб в одному з палацових залів зібрався римський сенат, а в іншому – сучасний парламент. Перший здався мені зборами героїв і напівбогів, другий – зборищем рознощиків, кишенькових злодюжок, грабіжників і бешкетників». Втім, у процесі виборчих кампаній кожен сам собі давав відповідь на сакраментальне питання: «Не можу розібратися, хто керує світом: або некомпетентні, але чесні, або розумні хлопці, які нас дурять?» (Л.Пітер).

Навпаки, базові ціннісно-смислові комплекси забезпечують інтеграцію інтересів, консолідацію при можливому максимумі свободи для кожного. В цілому продуктивне з’єднання можливостей єдності і різноманітності, суспільної злагоди та розвитку передбачає комплекс заходів щодо поєднання можливостей розвитку творчих задатків людини, її фундаментальних прав і свобод з досягненнями міжнародного права на основі консолідації базових цінностей. І втілюються знання (в тому числі, соціально-економічні та організаційно-управлінські) не стільки у фактах, розрахунках і думках, скільки в звичках і традиціях, навичках та інтуїції, що передаються при взаємодії людей і народів. А засоби культури та мистецтва концентрують ціннісно-смислові комплекси кожного народу, в яких перемежовуються рівні світоглядні, ідеологічні та побутові, інструментальні. Звідси – завдання забезпечення моральності економіки, хоча потоки зміцнення прав і свобод економічних, політичних і соціальних можуть збігатися не завжди. Для реального і швидкого злету країни потрібно інше – і це добре відомо. У концентрованому вигляді цю ідею досить повно висловив в «Дусі підприємництва» Дж. Гілдер: «Ключ до зростання підібрати легко – дати творчій та ініціативній людині гроші. Причина застою теж зрозуміла: творці грошей позбавлені». Врешті-решт, з одного боку, продуктивна основа економіки – не безособистісний грошево-кредитний механізм, а теорія та практика поведінки свобідної, творчої, самостійної особистості. Людина є визначною цінністю, причому враховуватися це повинно не в абстрактно-академічних студіях, а в практиці господарювання та підприємництва. Сама конкуренція, під цим кутом зору, – процедура відкриття, формування та реалізації інновацій. З іншого боку, прогноз перспектив творчості часто-густо є слабкопродуктивним та потребує іншого інструментарію (що й підтримує привабливість технік форсайту). Ці обставини підвищують зацікавленість вітчизняного бізнесу в різноманітній підтримці держави, особливо – в умовах прискорення інтеграції в більш міцні міжнародні структури; але при вкрай обмежених можливостях її втручання в процеси господарювання.

За цих умов потрібна не просто чергова реформа (зокрема, управління), а глибокі суспільні зміни, які потрібно і можливо мотивувати. Ліквідувати надцентралізацію, монополізм, квазіноменклатурну систему – це й означає підірвати у корені найміцнішу матеріальну базу бюрократизму у сфері соціальних стосунків, відновити керованість, яку втрачено. Звідси й тісний зв’язок економічних перетворень з демократизацією і ростом творчої активності, позаяк без гласності та широкої самодіяльності неможливо упоратися з бюрократичними наростами на виробництві. І хоч це надто болюче протистояння, пов’язане з масовими труднощами та загостренням ряду проблем, сам факт демократизації суспільства, соціальної сфери, всього суспільного життя надає підстави для оптимізму.

Для цього, зокрема, необхідним є реальний пріоритет: не в далекій перспективі, а за принципом «тут і зараз» підйом соціально-економічних можливостей широких мас, стимулювання внутрішнього попиту, розвитку, а не згортання ємності внутрішнього ринку, розвитку, а не згортання соціальних програм, реанімація вітчизняного товаровиробника, акцент на розвитку виробництва, а не перепродажах, створенні, а не фінансово-спекулятивних угодах, прав і свобод людини, а не модель типу «одна країна – одна раса – один фюрер», децентралізація і забезпечення пріоритету громад (у тому числі міст та регіонів). Забезпечення цього – пряма відповідальність державних топ-менеджерів. Якісне та професійне державне управління – обов’язкова умова точності прийняття та реалізації вибору.

Причому новий тип економічного розвитку висунув на перший план творчу постать, таланти і здібності якої є основними двигунами науково-технічного прогресу. Водночас, сам розвиток техніки здебільшого орієнтується на якості особистості. Звідси випливає актуалізація проблеми мотивації праці, створення умов для розвитку особистості працівника, реалізації його талантів і здібностей у процесі виробництва.

Отже, формування економіки знань сьогодні – необхідність збереження своєї соціокультурної ідентичності, незалежності свого культурно-цивілізаційного світу. Підґрунтям стратегічного курсу стає опанування інноваційного шляху розвитку, підвалини якого якраз й закладає структурна перебудова економіки. Оскільки в світовому експорті велике значення мають готові вироби, а їх переважна частина припадає на промислово розвинуті країни, останні в договірному порядку визначають порядок обміну наукомісткою продукцією. Проте економіка, що базується на знаннях, суттєво змінює звичні для індустріальних і доіндустріальних циклів виробничі ієрархії. По-перше, її результати більше залежать від застосування інноваційних ідей, ніж від фізичної сили, спритності або витривалості. По-друге, використання високих технологій нині важливіше, ніж переробка сировини або використання дешевизни робочої сили. По-третє, інноваційний процес, що ґрунтується на творчому підході до праці, вимагає ініціативного, висококваліфікованого, високомотивованого працівника, якого систематично залучають до прийняття управлінських і технологічних рішень. Однак саме від інтелігенції (її зацікавленості, результатів діяльності, вектору пошуків) при становленні економіки знань залежить майбутнє. Спроби ж надмірної абсолютизації простого витрачання мускульної енергії, виконавської діяльності – очевидні рудименти часів до науково-технічної революції.

Причому у системі стратегічного управління визначну роль грає саме чинник «людського капіталу», стан та ступінь реалізації якого багато в чому задає тон усьому комплексу громадського життя та обумовлює специфіку подальшого соціально-економічного розвитку країни. Стара мрія про автоматизовані (чи «безлюдні») заводи без робітників знову виявилася необґрунтованою. З одного боку, виявилося неможливим повністю відмовитися від втручання людини в виробничі процеси. З іншого, проблеми (соціальні, організаційно-управлінські, технічні тощо), котрі викликаються технологічною жорсткістю, часто-густо виявилися гострішими, ніж ті, які виникли від зовнішньої нестабільності. Нарешті, нові технології сприяли (а іноді просто потребували) формування менш фрагментарних і більш комплексних кваліфікованих навичок. Ось чому зміна балансу між «живою» та «минулою» працею не призвела до такого масового феномену витіснення надлишкової робочої сили, який очікувався колись. Крім того, оновлення технологічного устаткування будь-якої фірми закінчується зростанням ролі та значення моделі трудових відносин, що використовується і базується на врахуванні «людського фактору», а зовсім не навпаки.

В економічній структурі пріоритетного значення набуває сфера послуг, а також індустрія дозвілля. До характерних особливостей нової світової економічної моделі слід віднести відому гуманізацію економіки. Цей процес виражається у перерозподілі суспільних ресурсів на користь освіти, культури, медицини і в зміні самої матеріально-речової бази забезпечення цих секторів. Господарські ознаки нового етапу розвитку проявляються, наприклад, у формуванні безпрецедентної структури споживання, коли як основні предмети попиту все частіше виступають «духовна їжа» та інформація, а також засоби її доставки, обробки й аналізу.

Відповідно, зовсім не якісь формальні конструкти, а якість життя та можливості творчості мають визначати показники прогресу країни; нові горизонти розвитку відкриваються тим державам, у яких суспільний лад максимально сприяє реалізації творчого потенціалу населення. Водночас, цілий ряд функцій і проектів вимагає активної участі державного, комерційного та некомерційного недержавних секторів, а деякі інші передбачають залучення їх представників на окремих етапах. Тим самим створюється основа для стратегічного державно-приватного партнерства представників різних секторів господарювання у здійсненні соціально-економічного підйому.

Отже, економіка знань трансформує вимоги до якості механізмів виробництва та управління. Так, за відомим розмежуванням у стратегіях використання ресурсів, розумний знає, як перемогти, застосувавши їх, тоді як мудрий – як забезпечити реалізацію своїх інтересів, уникнувши конфронтації. Для прийняття рішень «мудрого» рівня, як правило, пріоритетним є вміння вписувати свої намагання та дії в конкретний контекст середовища, враховуючи характер більш загальних трансформацій.

Не дамо миші, яка причаїлася, знову стягнути сир з нашого святкового стола. Усе найгірше для народу повинно залишитися позаду!

Володимир Шедяков, доктор соціологічних наук
спеціально для Економіст