Однією з основних реляцій вищого політичного істеблішменту в Україні ще починаючи з кінця 90-х років минулого століття було твердження про необхідність якнайшвидшого входження України до Європейського Союзу. Євроінтеграція визнавалася безальтернативним цивілізаційним вибором. Лише окремі представники українського політикуму, як правило, представники лівих сил, упереджено відносились до євроінтеграційного вектору розвитку нашої країни і переконували в доцільності поглиблення інтеграції в рамках СНД.

Пріоритети євроінтеграції на початку 2000-х років і в останні роки стали основним каталізатором низки соціальних потрясінь та зрушень в політичній системі, що призвело до загострення окремих суперечностей, які в завуальованій формі мали місце з самого початку незалежності. Парадоксальним можна вважати поєднання декларацій щодо прискорення інтеграції в Європейський Союз з намаганням максимальною мірою забезпечити перерозподіл національного багатства на користь незначної кількості осіб.

В результаті євроінтеграційна риторика підкріплювалась зміцненням кланово-олігархічної економіки, яка де-факто все більше віддаляла Україну від європейського економічного укладу та європейської системи цивілізаційних координат. Підписавши Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, Україна отримала відповідне інституціональне підґрунтя для реального входження в європейський простір за умови дотримання тих вимог, які пред’являються до країн-претендентів.

На жаль тавро корупції, відсутності реальних економічних реформ, узурпації влади, формальної децентралізації залишає Україні все меншу кількість прибічників не лише серед представників інституційних органів управління ЄС, урядів країн-учасниць, а також серед пересічних громадян європейських країн. Все це наштовхує на думку, що Україна, особливо її вищий управлінський істеблішмент, формально прагне в Європу, а насправді консервує виразки печерного капіталізму, який мав місце в 90-х роках минулого століття і на початку 2000-х років, що зберігає і буде зберігати гегемонію великого капіталу, який не «горить» бажанням інтегруватись в європейське правове поле і жити за сучасними законами ринкової економіки та відповідати за незаконне відмивання грошей.

Тобто основними прихильниками євроінтеграції є пересічні українські громадяни, які з входженням в ЄС пов’язують перспективи формування правової держави, створення умов для розвитку малого та середнього бізнесу, покращення медичного обслуговування, однак не можуть вирішальною мірою вплинути на правлячі кола. Правлячі кола продовжують практику попередньої влади в частині надання преференцій наближеним до владної вертикалі бізнес-групам, тому й євроінтеграційний проект почав ще більше пробуксовувати.

Для українських олігархів повноцінна інтеграція нашої країни в Європейський Союз пов’язана з численними ризиками, особливо в частині незаконного відмивання грошей, тому вони зацікавлені зберегти Україну в стані невизначеності, щоб й надалі максимальною мірою присвоювати природно-ресурсну ренту за користування надрами та родючими сільськогосподарськими землями, володіти природними монополіями без їх належної модернізації, займати монопольне становище на базових ринках, прямо впливати на формування уряду та вищого законодавчого органу, визначати пріоритети економічної та соціальної політики.

Євроінтеграційна риторика правлячого класу, підкормленого олігархами, на практиці розходиться з традиційними європейськими лекалами побудови громадянського суспільства та соціально-орієнтованої ринкової економіки. Вищий політичний істеблішмент України так і не зробив висновків на основі акцій соціальної непокори, які мали місце у 2004 та 2014 роках, і продовжує проолігархічну мімікрію, що формує в суспільстві потенціал для нової фази спротиву.

Один з представників українського політикуму, якому закидали небажання інтегруватися в ЄС, достатньо аргументовано відповів: я за побудову Європи в Україні. На жаль він програв президентські вибори 1999 року, а переміг його опонент, який декларував необхідність прискореного руху в європейський простір, а насправді ще більше зміцнював підмурки кланово-олігархічної економіки, що в нинішніх умовах унеможливлює поступальний рух до європейської системи цивілізаційних координат.

Саме в останній час виявилося, що в Україні сформувалася економіка, яка за інституційними параметрами та технологічним рівнем не наближалася, а віддалялася від економіки країни Європейського Союзу. Сьогодні лише лічені види продукції українських товаровиробників є конкурентноздатними на європейському ринку, більшість технічних регламентів та стандартів не відповідають європейським, має місце значний інституціональний розрив в рівнях розвитку місцевого самоврядування.

Основним бар’єром входженню України в Європейський Союз є перманентне стискання економічного потенціалу, зокрема руйнація фізично спрацьованої та морально застарілої інфраструктури, успадкованої з радянських часів, консервація монополізації базових ринків вертикально інтегрованими підприємницькими структурами, збільшення розриву між найбагатшими та найбіднішими прошарками населення, фактичний демонтаж малого та середнього бізнесу, який в країнах із соціально-ринковою економікою виступає несучою конструкцією поступального руху вперед.

Для прискорення інтеграції в європейський простір Україні не потрібно було винаходити велосипед, а селективним методом запозичити досвід країн-сусідів, особливо Польщі, Чехії та Угорщини, зокрема в частині формування інститутів громадянського суспільства та створення прозорого та сприятливого клімату для розвитку малого та середнього підприємництва. На жаль цього не відбулося.

В Україні з другої половини 90-х років почала впроваджуватися монетаристська модель макроекономічного регулювання за рецептами МВФ, яка призвела до паралічу інноваційного оновлення виробничо-технічної бази промислового виробництва, демонтування цілих галузей господарства, деіндустріалізації, галузевих перегинів.

Досвід останніх 10-ти років показує, що майже всі уряди, за винятком урядів Тимошенко, чи то свідомо, чи то за інерцією продовжують втілювати в Україні приписи МВФ та інших глобальних гравців, що звужує простір для самовідтворення переважної більшості населення і унеможливлює інноваційний прорив. Україна з індустріального монстра Центральної Європи, якою вона була на початку 90-х років, перетворилася в технологічного аутсайдера.

Тобто, якщо припустити, що Україна отримає «зелене світло» для проходження наступних фаз євроінтеграційного процесу і отримання такого бажаного членства, то увійде вона туди не в ролі повноцінного партнера чи стратегічного інвестора, а в ролі сировинного придатку та субстрату для поглинання значної кількості негативних екстерналій на кшталт створення загальноєвропейського звалища відходів. В Європейському Союзі, як і скрізь, музику замовляє сильний.

Перетворити євроінтеграційну мрію українців в реальну дійсність може лише комплексне переформатування всієї владної конструкції та регуляторного механізму по прикладу країн Центральної Європи, які незважаючи на значні трансакційні витрати, зумовлені командно-адміністративною економікою, все-таки сформували фундамент для створення соціально-орієнтованої економіки і скоротили цивілізаційний та технологічний розрив від країн-фундаторів Європейського Союзу. В іншому випадку Україна семимильними кроками буде наближатися до одного з маркерів цивілізаційного та технологічного відставання в Європі – Албанії часів Енвера Ходжи.

Василь Голян,
директор громадської організації «Європейський аналітичний центр»