Стало вже звичним, що політики, бізнесмени, науковці у публічній риториці вказують на вирішальну роль інновацій у житті суспільства. Іноді це нагадує мантри за здоров’я, довголіття, добробут та мир в усьому світі. Але, як і заклинання, інновації не здійснюються автоматично та самі по собі не є панацеєю від проблем сьогодення.

Очевидно, що лише чіткі стратегічні орієнтири та заходи їх досягнення у поєднанні з волею, наполегливістю та готовність до співпраці політичних, бізнесових і громадських лідерів є запорукою успіху інновацій. «Маємо те, що маємо» – логічний наслідок відсутності такого підходу у вирішенні загальнонаціональних проблем.

Академії, міністерства, служби, агенції, що є розпорядниками коштів цільових державних програмі відповідальні за реалізацію завдань інноваційного розвитку, через відсутність чіткої стратегії держави здійснюють різноспрямовану діяльність, а дослідження, що ними фінансуються, часто не мають свого логічного завершення у вигляді комерційно затребуваних високотехнологічних товарів і послуг, здатних конкурувати на зовнішніх ринках.

Мінекономрозвитку, бажаючи взяти кермо влади в адмініструванні процесами інноваційної трансформації економіки, розробило Проект «Стратегії розвитку високотехнологічних галузей до 2025 року». Для обговорення його подано на офіційному сайті.

Але, розробники Стратегії знехтували відомим англійським прислів’ям: можна привести коня до водопою, але не можна примусити його пити. Звичка українським чиновників нашвидкуруч «змайструвати» стратегічний документ загальнонаціонального масштабу у вузькому колі «своїх», призвела до очікуваного результату.

Ігнорування цінності досягнення консенсусу між бізнесом, політикумом та суспільством щодо оцінки ситуації в країні, необхідних дій з її покращення, процесу планування, делегування повноважень відповідальним за реалізацію стратегії, мети, завдань та очікуваних наслідків – вірний шлях створення недієздатного документа. Яким, наприклад, є Загальнодержавна комплексна програма розвитку високих наукоємних технологій, ухвалена ще у 2004 р. і чинна дотепер. Чинна, але не діюча.

Щоб ця лиха доля не спіткала Стратегію, необхідно, в першу чергу, змінити організаційний процес її підготовки. Він має відбуватися за наступними етапами, як це робиться в усьому світі.

1. Створення управлінського органу, до складу якої увійдуть провідні фахівці міністерств, науковці з різних сфер знань, керівники підприємств/компаній високотехнологічного сектору (не лише ІКТ). Завдання управлінського органу – очолити процеси аналізу ситуації, досягнення консенсусу та переносу ідей і пріоритетів у документ.

2.Управлінський орган має організувати профільні робочі групи, котрі об’єднають вчених, представників різних господарюючих суб’єктів (малого та середнього бізнесу, великих груп, що здійснюють різні види економічної діяльності), інших зацікавлених сторін (асоціацій, неурядових організацій тощо). Вони мають формулювати стратегічні орієнтири у певних технологічних напрямках, цілі та способи їх досягнення, а також оцінювати можливі наслідки.

3.Управлінській орган має ініціювати та провести регіональні заходи, спеціалізовані науково-практичні семінари; здійснити діалог з громадськими організаціями та ключовими урядовими відомствами; провести форуми в Інтернеті задля досягнення консенсусу по результатах другого етапу.

Світовий досвід доводить, що досягнути поверхневої згоди – нескладно. Але справжнього консенсусу, коли зацікавлені особи беруть на себе спільну відповідальність за результат, досягнути набагато складніше. Адже найчастіше зацікавлені особи намагаються забезпечити врахування власних інтересів, що, як правило, суперечить завданням і цілям стратегії.

4.Після досягнення згоди із зацікавленими сторонами за ключовими питаннями та аналізу запропонованих змін робочими групами, управлінський орган подає документ керівництву країни на затвердження.

Необхідно запровадити моніторинг виконання завдань стратегії та оцінку отриманих результатів для корегування Стратегії з урахуванням нових потреб, невдач або нових можливостей з метою збереження стратегічного напрямку та досягнення намічених цілей.

Такий підхід дозволить створити Стратегію, що буде, в першу чергу, дороговказом, а не планом заходів.

Аналіз положень запропонованого МЕРТ Проекту Стратегії, свідчить про необхідність врахування при формулюванні ключових положень наступного.
Правовою основою, окрім нещодавно ухвалених стратегічних документів, має бути Закон України «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» та Закон України «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», оскільки пріоритети розвитку високих технологій мають корелювати з науково-технічними та інноваційними пріоритетами держави.

Визначаючи стратегічні напрями розвитку високих технологій доцільно фокусуватися не на видах діяльності (галузях), а на технологіях, причому наскрізних, котрі здатні задовольнити потреби одночасно декількох індустрій. Сектор ІКТ, на якому зроблено надмірний акцент у проекті Стратегії, неспроможний виступити єдиним локомотивом модернізації промисловості.

При визначенні негативних факторів впливу слід враховувати макроекономічну нестабільність. Адже, незбалансованість доходів і витрат державного бюджету, дефіцит якого стрімко зростає; високі темпи інфляції; зміни валютного курсу, що створює несприятливі фінансові умови для ухвалення рішень про інвестиції та інновації, що гальмує розбудову високотехнологічного сектору економіки.

Оцінюючи потенціал інноваційної та технологічної інфраструктури слід брати до уваги відсутність в Україні національної інноваційної системи, здатної до створення, примноження, поширення знань та їх ефективного використання в економіці. Існуючі структурні елементи цієї системи та нормативно-правове поле їх функціонування не вибудовані в єдину конструкцію, тому результати інноваційної діяльності – поодинокі та не мають синергетичного ефекту. Необхідно вказати й про руйнацію державних галузевих дослідницьких установ, діяльність яких була спрямована на забезпечення інноваційних потреб промисловості у нових технологіях.

Говорячи про розвиток освіти в контексті реалізації Стратегії, не слід ігнорувати ключову проблему – диспропорції у підготовці фахівців. В Україні щорічно за бюджетні кошти готують спеціалістів у сфері економіки і права втричі більше, ніж фахівців з природничих наук та фізико-математичних наук, здатних генерувати нові знання, продукувати, адаптувати та використовувати передові технології, забезпечуючи інноваційний розвиток економіки. Крім того, значна частина підготовлених спеціалістів технологоорієнтованих професій не працює за фахом.

Разом з тим, слід враховувати вплив ТНК на формування структури національної економіки та її технологічний розвиток. Адже становлення високотехнологічних виробництв в Україні сьогодні відбувається під впливом глобальних тенденцій та кон’юнктури світового ринку і не є результатом реалізації національних науково-технологічних та інноваційних пріоритетів.

Ключовою метою Стратегії має бути посилення співпраці між підприємствами, університетами та дослідними установами задля прискореної трансформації наукових результатів в комерційно затребувані інноваційні продукти й робочі місця, котрі забезпечують високу додану вартість та добробут.

Досягнення цієї мети вимагає чіткого визначення моделі фінансування інновацій в Україні, спираючись на досвід країн ЄС. Наприклад, у Німеччині перевага віддається насамперед науково-технологічній експертизі проектів та визначення їхньої відповідності стратегічним інтересам держави щодо отримання першості у певних технологічних напрямах; тоді як у Франції – акцент в першу чергу зроблено на економічну складову, зокрема, встановлення рентабельності вкладених державних коштів у реалізацію дослідницьких та інноваційних проектів.

Для оптимізації зусиль держави з розвитку інновацій та ефективного державно-приватного партнерства набуває ваги питання створення кредитно-фінансового агента держави з підтримки науково-технічної діяльності та інновацій. В його управлінні мають бути: агентство сприяння реалізації інноваційних проектів (переважно на етапі прикладних досліджень та експериментальних розробок); банк, що надаватиме державні інвестиції; страхова компанія, яка оцінюватиме ризики.

Серед завдань такого агента – підтримка інновацій (через гранти, субсидії, безвідсоткові кредити, позики, що підлягають поверненню); надання гарантій для полегшення доступу до банківських позик та додаткового капіталу (венчурному капіталу, бізнес-ангелам); зміцнення фінансових умов МСП та підтримка їх зростання. Як приклад доцільно взяти досвід Франції, яка для реалізації інноваційних пріоритетів створила Державний інвестиційний банк (Bpifrance) на базі Державної компанії з розвитку інновацій і підтримки МСП OSEO та приєднання до неї Стратегічного фонду інвестування(FSI) та Стратегічних інвестиційних фондів регіонів (FSI-Régions) та Депозитно-позикової каси підприємств(CDC-Entreprises).

Створення в Україні органу комплексного обслуговування для забезпечення цілісного підходу до потреб інноватора – від формалізації ідеї та ТЕО проекту через фінансування інновацій до створення технологічних стартапів – на наш погляд, є оптимальним заходом вдосконалення системи підтримки науково-технічної діяльності та інновацій в Україні та розбудови високотехнологічної сфери економіки.

Але, започаткування будь-яких заходів вимагає попередньої оцінки масштабу проблеми та обґрунтування шляхів її розв’язання. Саме з цією метою у травні 2016 року ДУ «Інститут економіки та прогнозування» НАН України вперше ініційовано опитування стартапів в Україні, як найбільш динамічних агентів національної інноваційної системи. Керівникам цих компаній запропоновано заповнити анкету, розміщену за адресою.

До реалізації цієї ініціативи Інститут запросив до співпраці Національний університет «Львівська політехніка» та НМК «Інститут післядипломної освіти» НТУУ «Київський політехнічний інститут», які мають великий досвід у підготовці фахівців з інноваційного підприємництва та здійснення конкурсів з відбору проектів стартап компаній.

Отримані результати дозволять суспільству, бізнесу і уряду усвідомити масштаби інноваційного підприємництва та запровадити належне нормативно-правового забезпечення. Перші результати обстеження будуть подані на слуханнях Комітету Верховної Ради України з питань науки та освіти з проблем «Законодавчого забезпечення розвитку Національної інноваційної системи: стан та шляхи вирішення», яке відбудеться 15 червня 2016 р.


Олена Саліхова,
доктор економічних наук,
Державна установа «Інститут економіки
та прогнозування НАН України»