Історія відносин між Україною та Польщею включає як темні, так і світлі періоди. Особливо складним є той період, коли на території Польщі реалізовувалась операція «Вісла», що передбачала виселення українців з обжитих місць в інші регіони. Ускладнення відносин в цьому випадку напряму пов’язане з політикою Москви, яка передбачала боротьбу з проявами національної самосвідомості етнічних груп, які проживали на території інших країн (в даному випадку йдеться про боротьбу з місцевим населенням, яке підтримувало УПА).

Водночас Польща стала першою країною, яка визнала незалежність України. Саме Варшава в останні роки є одним з основних лобістів євроінтеграційних прагнень України та країною, яка найбільш активно виступає проти неоімперських зазіхань Москви на території країн пострадянського та постсоціалістичного простору. Значна кількість українців працює в Польщі, завдяки чому виступає вагомим інвестором національної економіки.

Польща є також дуже цікавою для України з огляду на те, що за короткі терміни змогла усунути рецидиви комуністичного минулого, сформувати міцні підмурки ринкової економіки, побудувати потужний сектор малого та середнього підприємництва і врешті-решт стати економічним локомотивом Центральної Європи.

На жаль українські уряди проігнорували досвід Польщі, особливо в частині ринкової трансформації національного господарства і співробітництва з міжнародними фінансово-кредитними організаціями та урядами іноземних держав. Адепти кучмівських реформ, немов би виправдовуючи економічну політику Президента та Урядів України у 1994-2004 роках, говорили і говорять про неприпустимість копіювання польського досвіду ринкових перетворень та структурних зрушень.

Наслідки і результати економічних реформ в Україні і Польщі, за їх версією, не коректно навіть порівнювати, оскільки поляки отримали значно більше фінансової допомоги від міжнародних фінансово-кредитних організацій та урядів іноземних держав і польська економіка, на відміну від української, не була складовою частиною економічної системи вищого рівня. В Польщі не було витравлено приватновласницького світогляду переважної більшості населення.

Натомість, замовчується те, що польські реформи з самого початку відбувалися за хрестоматійними правилами трансформації економічних систем і не здійснювалися в інтересах представників великого капіталу. У Польщі сформувалася унікальна модель інституціональної облаштованості економічних реформ. Вагомою, а можливо основною складовою такої облаштованості була діяльність першого всенародно обраного Президента Польщі Леха Валенси, за одну президентську каденцію котрого (1990-1995 роки) двічі розпускали парламент.

Перший раз парламент розпустили у 1991 році, щоб завершити декомунізацію країни, оскільки діючий на той час законодавчий орган був обраний в 1989 році на напівдемократичних виборах. Ці вибори вважалися напівдемократичними, оскільки виборним було всього 161 місце в Сеймі, решта місць розподілялася між ПОРП (Польською об’єднаною робітничою партією) та її союзниками. Також у 1989 році було відновлено Сенат, який ліквідували в 1946 році. Опозиція отримала всі виборні місця, за винятком одного місця в Сенаті.

Не зважаючи на те, що ПОРП та її союзники мали більшість в Сеймі, Войцех Ярузельський призначив Головою Ради Міністрів Польської Народної Республіки представника «Солідарності» Тадеуша Мазовецького. Сейм схвалив цю кандидатуру і саме Мазовецький сформував уряд – перший некомуністичний уряд Польщі.

В цьому уряді міністерські портфелі, крім «Солідарності», отримали представники ПОРП, Об’єднаної селянської партії, Демократичної партії і Солідарності селян-одноосібників. До речі, міністром фінансів в цьому уряді став Лешек Бальцерович. Не зважаючи на те, що польський парламент обраний 1989 року, демонтував ключові елементи соціалістичної системи, змінив Конституцію і ПНР знову стала Республікою Польща, в 1991 році парламент саморозпустився, щоб раз і назавжди розпрощатися з рецидивами комуністичного минулого.

Саме уряд Тадеуша Мазовецького розпочав реформи в економіці. Економічна реформа отримала назву «шокової терапії». На жаль, економічні реформи, які супроводжувалися погіршенням матеріального становища поляків, знизили рейтинг Мазовецького і на президентських виборах 1990 року він зайняв лише 3 місце. Змінивший Мазовецького на посаді Голови Ради Міністрів Польщі Ян Кшиштоф Білецький продовжив курс на поглиблення ліберальних реформ.

На парламентських виборах 1991 року Демократична унія Тадеуша Мазовецького зайняла перше місце, але політичний пасьянс був так розкладений, що переможець виборів не увійшов в правлячу коаліцію і новий уряд очолив Ян Ольшевський. Якраз цей фактор, коли переможець виборів не увійшов до правлячої коаліції, і заклав бомбу уповільненої дії під урядову кризу 1993 року, яка й змусила Леха Валенсу розпустити парламент.


Так Уряд Яна Ольшевського проіснував лише півроку, Уряд Вальдемара Павляка трохи більше місця, Уряд Ханни Сухоцької – більше року. Саме вотум недовіри уряду Ханни Сухоцької, якого не прийняв Лех Валенса, і став причиною розпуску Сейму та Сенату. Лех Валенса не побоявся того, що наймовірніше вибори до нового парламенту виграють його опоненти – представники лівих сил. Так і сталося. Найбільше голосів отримали Союз демократичних лівих сил та Польська селянська партія, які і сформували лівоцентриську коаліцію і уряди, які очолювали Вальдемар Павляк, Юзеф Олекси, Владзимеж Цимошевич.

Праві змогли сформувати уряд лише у 1997 році, який очолив Єжи Бузек, що перебував на посаді Голови Ради Міністрів Польщі майже 4 роки. У 2001 році польські ліві отримали впевнену перемогу на парламентських виборах і уряд очолив Лідер союзу демократичних лівих сил Лешек Міллер. Саме під час керівництва урядом Лешека Міллера Польща вступила до Євросоюзу.

За період з 1989 по 2004 рік Польща продемонструвала всьому світу як можна за короткий період трансформувати соціалістичну систему, провести глибокі ліберальні реформи і стати центром тяжіння в економіці Центральної Європи. Не в останню чергу такий результат було отримано завдяки політичній волі Леха Валенси, особливо тоді, коли він розпускав парламент не боячись, що в нове скликання прийдуть його політичні опоненти – представники табору лівих сил. Саме за часів правління лівих (президентство Александра Квасьневського та прем’єрство Лешека Міллера) Польща стала членом Євросоюзу.

Постійна ідеологічна ротація польського уряду, коли провали в економічній політиці ліберальних та консервативних сил призводили до формування уряду лівих, забезпечили необхідну для поглиблення реформ і економічного зростання систему противаг, яка паралізувала відцентрові процеси в польському суспільстві і усунула конфлікт інтересів між представниками різних політичних таборів в частині зміцнення незалежності та господарської самодостатності Польщі.

Таким чином національні інтереси стали превалювати над корпоративними, що й сформувало польський феномен політичної структуризації суспільства та розбудови соціально-орієнтованої ринкової економіки. Більше того, польські політичні рухи продемонстрували високий рівень політичної культури, адаптувавши всесвітньо відомі політичні бренди до національних реалій (це стосується рухів соціал-демократичного, консервативного та ліберального спрямування).

Сьогодні важко представити, щоб за перемогу на парламентських виборах в Польщі змагалися Блок Ярослава Качиньского чи Блок Александра Кваснєвського на кшталт передвиборних проектів зі звичною для пересічних українців персоніфікацією, а не політичні партії з відповідною ідеологією.

Натомість Україна з 2000 року пожинає плоди домінування в парламенті політичних сил, які не мали і не мають сформованої ідеології класичних політичних партій. Українські політичні проекти вибирають ті пріоритети діяльності, які продиктовані відповідними інтересами їх фінансових донорів.

Нинішня більшість українського парламенту – це, говорячи словами керівника однієї з колишніх імперій, «концентрований підсумок» багаторічної мімікрії стосовно формування політичних партій, які де-факто обслуговували інтереси найпотужніших бізнес-груп, тому Україна й перебуває 25 років у фазі перманентного хаосу та хронічної економічної нестабільності.

Прийшов час Україні максимальною мірою перейняти досвід польських реформ, особливо в частині формування потужного середнього класу та проведення реальної, а не формальної децентралізації. Також особливо цінним є досвід Польщі щодо політичної структуризації суспільства, оскільки чергові вибори в цій країні представляють собою змагання трьох основних ідеологій – ліберальної, консервативної та соціал-демократичної. Завдяки цьому відбувається вчасна корекція курсу економічних перетворень і посилення соціальної спрямованості реформ не йде всупереч пріоритетам довгострокового розвитку національної економіки.

Це дуже показовий приклад для України, де правобуржуазний дрейф у вищому політичному істеблішменті призвів до неприпустимого розриву між найбагатшими та найбіднішими прошарками населення, що вже в середньостроковій перспективі може спровокувати нерегульовані процеси, які нестимуть загрозу господарській самодостатності країни.

Василь Голян,
директор громадської організації «Європейський аналітичний центр»