Багато з колись надважливих чинників соціально-економічного розвитку нині втрачають значення. Змінюються стратегічні, тактичні та оперативні наголоси в здійсненні регуляторної політики. Трансформуються умови успіху внутрішньої консолідації та зовнішньої конкуренції. Зростає роль активізації та використання потенціалів. Ця ситуація підштовхує до пошуку концептуальних рішень соцієтального масштабу, систематизування нового досвіду, поєднання елементів наукової новизни та явного прикладного спрямування.

Зокрема, глибина та своєрідність перетворень визначають появу більш комплексних проблем, завдань і потребують кардинального вдосконалення організаційно-управлінських відносин. Отже, в умовах прийняття Трудового Кодексу, адекватного сприйняттю викликів III тисячоріччя, особливо гостро ввиявляється недостатність старих підходів до організації та регулювання, відчувається гостра потреба у розвитку, насамперед, управлінської парадигми.

Дія закону нерівномірності історичного розвитку призводить до постійної зміни лідерів в ойкумені, змінюючи уявлення про належне і бажане (зокрема, в організаційно-управлінських відносинах). При цьому з одного боку, історія сповнена зигзагами суспільної життєдіяльності культурно-цивілізаційних світів, що демонструють широкий діапазон опору на різні комбінації факторів політико-економічного успіху та можливість «обігнати, не наздоганяючи». З іншого боку, добре звісними є випадки, коли культурно-цивілізаційних світи відмовлялися від свого подальшого розвитку та обмежували зовнішню взаємодію.

Втім, з одного боку, нова епоха створює умови для розгортання свободи, різноманітності, діалогу. З іншого боку, якщо відпущені часом можливості будуть прогаяні, тим самим будуть необертаємо лімітовані можливості наступного історичного розвитку. Вихід за кордони минулого «коридору свободи» може обернутися не тільки проривом до позитивних постіндустріальних перспектив, але й поверненням до соціального канібалізму та відлюдкуватості. Отже, надзвичайно важливо бачити у наявних протилежностях початок довгої та складної трансформації України в контексті глибоких загальносвітових змін. Їх аналіз дуже ускладнений через нестачу, фрагментарність і, часто, просто відсутність належного емпіричного матеріалу, але він є надзвичайно важливим для вироблення вірних стратегічних, тактичних і оперативних організаційно-управлінських рішень.

Причому в момент зрушень парадигмального рівня, при наближенні до стану інституційної невизначеності, доводиться не стільки керуватися звичними регуляторними правилами, скільки орієнтуватися, з одного боку, на ціннісно-смислові комплекси свого культурно-цивілізаційного світу (які, реалізуючись у формах традицій, звичаїв, укладів і забезпечують відтворення та розвиток економіки і суспільства в цілому), з іншого ж, – на загальну логіку історичного процесу і конкретні особливості: свої, свого становища і своїх цілей.

Зокрема, настройка господарського механізму в подібній ситуації передбачає підвищення уваги при здійсненні організаційно-управлінських відносин до сформованих соціокультурним середовищем традицій, розвитку навколо них і на їх основі культурно-цивілізаційних світів. Водночас, аналіз інституціональних і ціннісних засад організації різних типів господарських спільнот, альтернативних підходів до оцінки організаційно-управлінських відносин дозволяє долати жорсткий виробничий детермінізм, відмовлятися від аналізу та оцінки господарських ситуацій і процесів виключно з позицій безвідкладної користі, переходити до дослідження трудової поведінки та трудових відносин з урахуванням історико-культурних, морально-психологічних, релігійно-етичних традицій, плюральних моделей персонального та групового вибору.

Неправомірно при цьому зводити логіку змін у організаційно-управлінських відносинах виключно до детермінації культури технологічними інноваціями. Важливого значення набуває вплив саме культурного середовища на появу і сприйняття нововведень техніки та економіки. Гуманізовані технології постмодерну тому не є соціально нейтральними, вже на стадії проектування в них закладається свідома орієнтація на розвиток і збагачення культури.

Тим більше необхідність посилення формоутворення регулятивних інновацій на основі своїх базових ціннісно-смислових комплексів зв'язується з постсучасними парадигмальним переходом від пріоритету матеріального відтворення на тому його рівні, який фіксується наявністю гонки надспоживацтва («суперконсьюмерізма»), формуванням фінансово-страхових «бульбашок», крайньої регіональної нерівномірністю розподілу переваг і недоліків суспільної системи та ін., до акцентування духовно-інтелектуального творення, ментально-віртуальної сфери, нарощування пластів художньої та наукової культури.

Тому потрібно ретельно і з увагою як до зовнішнього середовища, так й до національної специфіки формувати системні умови, що надають гарантії забезпечення доступу до передових технологій при обов’язковому збереженні самостійності рішень з оперування ними. З цієї точки зору технології державного і корпоративного менеджменту є проявами соціальних технологій, сутність завдань яких, власне, якраз і полягає в системному поєднанні наукового знання, управлінських потреб та інтересів суспільства, цілей і функцій державного і корпоративного управління, можливостей та параметрів самої регулятивної діяльності для пошуку та створення механізмів забезпечення сталості конкурентних переваг, що надають економічні ренти.

Разом з тим, під впливом багатоаспектних тенденцій постмодернізації, безглуздим є покірна відповідність якомусь зовнішньому канону, необхідним є комплекс рішень, що дозволяють об'єднати принципи та логіки: посткризові і розвитку – з конкретними умовами. Явна ресурсно-методологічна плюральність постсучасності (насамперед, в діапазоні від постмодерної культури до постіндустріальних відносин, включаючи духовне виробництво) передбачає саме подолання обов'язковості канонів і штампів, появу та реалізацію справжньої свободи вибору для кожного.

Потрібно осучаснення, модернізація, – але вона аж ніяк не приречена жорстко слідувати жодної моделі (наприклад, вестернізації, тим більше – в «наздоганяючих» варіаціях). Для продуктивного об’єднання і активізації потенціалу необхідними є досягнення та підтримка балансу кращих світових організаційно-управлінських практик та вітчизняних досягнень. Втім, як колись підкреслював Ф.А.фон Хайек, знання та досвід розсереджені в суспільстві, а найбільш важливі інновації породжуються традиціями.

Отже, суспільство розквітає, коли вирощують нові, природні саме для цього культурно-цивілізаційного середовища, форми, приборкуючи перешкоди на шляху природної самоорганізації життя. Відповідно, існують межи ефективного управління і суттєві небезпеки раціоналізму, утілітаризму і сцієнтизму в інтерпретації господарського життя.

За цих умов саме управління здатне підтримати продуктивну інтеграцію різноякісних відносини соціуму, де перемежаються уклади традиційні, модерні та постмодерні. Як відомо, традиційна культура аграрного суспільства реалізовувала основну функцію управління господарською діяльністю в рамках формули «роби так, тому що так робилося до тебе». В індустріальному суспільстві з культурою модерну генерализируючим напрямком господарського управління був «роби так, бо це раціонально». Для постіндустріального регіону характерний підхід «роби так, бо це ефективно».

Причому ефективними для регіональних господарських систем можуть бути самі різні парадигми здійснення управлінських композицій. Зокрема, постмодерні підходи до вдосконалення управління взагалі не перекреслюють, а актуалізують потенціал модерну. Вони зовсім не потребують «спалити все, чому поклонялися». Але, разом з цим, вони відкривають і нові можливості, пов’язані з більш активним використанням традицій і звичаїв, колективних відносин і взаємодій, неформальних комунікацій і соціальних мереж, з синтезом елементів керованості, самокерованості та некерованості.

При тому з кожного класу моделей (традиційних, модерних, постмодерну) життєустрою і розвитку конкретний культурно-цивілізаційний світ може отримати свою конкретику відповідно як своїм ціннісно-смислових комплексам, так і динаміці трансформації. Посилення тенденція постмодерну для моделей життєдіяльності та розвитку означає, зокрема, орієнтацію ресурсних баз і методологій забезпечення соборності і досягнення суспільної ефективності в соціально-економічній середовищу не системи, а цілісності – з комплексом притаманних їй особливих характеристик. Основа для суспільної злагоди зміцнюються продуктивними можливостями налагодження загальногромадянського діалогу та державно-приватного партнерства.

Крім того, значний приріст можливостей відбувається, насамперед, при упорядкуванні хаосу в зонах активної культурної дифузії, що підвищує вимоги до рівня управлінсько-організаційних відносин. І якщо раніше культура: художня, наукова, організаційно-управлінська тощо – створювалася для строго певного кола, то моральний виклик постмодерну – культура для всіх, культура полілогу, зіткнення з чужими підходами, ідеями, поглядами, коли кожен абсолютно несподівано для нього може опинитися в ситуації контакту / взаємодії з будь-яким, навіть самим дивним соціокультурним контрагентом.

Разом з тим, відповідно характеру парадигмальних трансформацій вже забезпечення успіху прискорення розвитку і зміцнення громадської безпеки вимагає пріоритетного забезпечення припливу наукомістких продукції, технологій, їх творців і розробників. Відповідно, особлива увага суспільства під впливом змін стратегічного масштабу, що відбуваються нині, при цьому зосереджується на вчених і науковцях та системах їх підготовки / перепідготовки, мотивації та кооперації – отже, колективах проривного рівня, з діяльністю яких зв'язуються можливості запуску «ланцюгових реакцій» для цілого ряду напрямків. Відтак системні рішення, що підсилюють позиції того чи іншого вибору, пов’язані не тільки зі змістом кожного з їх елементів науково-освітньо-виробничих кластерів, але і з якістю їх взаємозв'язку, забезпеченням системності взаємодії та кооперації відчуває трансформації історичного рівня.

Таким чином, йдеться про те, що організація науково-освітньо-виробничих кластерів – ключова організаційна ланка у забезпеченні підйому конкурентоспроможності системи господарювання та добробуту населення в умовах посилення ролі економіки знань, а їх підтримка – найважливіший напрям соціально-економічного і політичного не тільки державного, а й регіонального курсу.

В управлінській підсистемі соціально-економічних відносин пріоритетним стає значення відносин, пов'язаних з комплексом постмодерної реалізації принципів соціального партнерства та виробничої демократії.

Головним фактором успіху при реалізації організаційно-управлінських технологій проривного рівня стають гнучкість, мобільність, сприйнятливість, вміння швидко адаптуватися до змін господарської кон'юнктури. Таким чином, запорукою успіху у використанні перспектив, що відкриваються новими парадигмальними трансформаціями, стають управлінські композиції, що представляють собою комплексні інноваційні рішення з освоєння ефективних організаційно-управлінських моделей в даних конкретних умовах.

Соціально-економічна культура постмодерну, властива для логіки формоутворення та багатьох моделей життєустрою та розвитку постіндустріального суспільства є принципово відкритою, деідеологізованою, ненасильницькою і базується, скоріше, на розвитку в перспективних напрямах, а не на усуненні відмінностей, що часом можуть сприйматися як недоліки. Відповідно, критично важливим стає не стільки увійти в загальну колію, «ліквідувати відставання», скільки «зберегти і наростити свої конкурентні переваги», створивши на їх базі кластери підйому, що дозволяють використовувати в сприятливих для себе напрямах глобальні тенденції.


Володимир Шедяков,
доктор соціологічних наук