Розширене відтворення ресурсно-виробничого потенціалу аграрного сектора національного господарства ставить нові виклики як для сільгоспвиробників, так і для державних органів, які формують аграрну політику та регулюють ринок сільськогосподарської сировини. Більше того, прискорений розвиток вітчизняного аграрного сектора безпосередньо впливає на темпи соціально-економічного піднесення сільських територій, рівень продовольчої безпеки та експортний потенціал країни. За таких умов підвищується і значимість аграрної науки, яка покликана генерувати продуктові та процесні інновації, щоб ще більшою мірою забезпечувати конкурентні переваги вітчизняним сільгоспвиробникам на глобальних ринках продовольства та упереджувати негативний вплив сільськогосподарського виробництва на стійкість агроландшафтів. З питаннями щодо пріоритетів розвитку вітчизняної аграрної науки та перспектив інноваційно-технологічної модернізації вітчизняного аграрного сектора ми звернулися до Президента НААН України Ярослава Михайловича Гадзала.

ПАВЛО КОВАЛЬ: ПЕРШИМИ ПОВИННІ ПРИЙТИ ІНВЕСТИЦІЇ, ЗА НИМИ ПРИЙДУТЬ НАЙСУЧАСНІШІ ТЕХНОЛОГІЇ

В останні роки внаслідок численних структурних зрушень у національному господарстві все більш вагому роль у відтворювальних пропорціях починає відігравати аграрний сектор. Окремі представники експертного середовища небезпідставно називають цей сектор «локомотивом» розвитку економіки. Хоча у вітчизняному агропромисловому виробництві є чимало проблем, які не дозволяють українським виробникам харчових продуктів підвищити рівень конкурентоспроможності власної продукції та стати повноцінними конкурентами іноземним виробникам, які вже тривалий час лідирують на глобальному ринку продовольства. Та й половинчаста інституціоналізація ринку сільськогосподарських земель не допомагає вітчизняним аграріям повною мірою використати свої потенційні можливості щодо підвищення рівня капіталізації власного бізнесу. Ми звернулися до генерального директора ВГО «Українська аграрна конфедерація», кандидата економічних наук Павла Васильовича Коваля з проханням відповісти на ряд запитань стосовно того, наскільки існуюче інституціональне підґрунтя національної аграрної політики здатне відповісти тим екзогенним та ендогенним викликам, які стоять перед українськими сільгоспвиробниками, й забезпечити формування сучасної моделі інноваційно-технологічної модернізації вітчизняного АПК.

Останні тренди розвитку світової економіки свідчать про те, що конкурентні переваги отримують країни, які високими темпами впроваджують сучасні ресурсо- та енергозберігаючі технології та поступально рухаються в інформаційну фазу розвитку. На жаль, Україна випадає з цього тренду у зв’язку з тим, що в економічній політиці держави більше 20 років акцент робився на використанні монетаристських методів макроекономічного регулювання, що не закладало необхідних стимулів для масового впровадження інновацій у сферу матеріального виробництва. А це й призвело до того, що Україна перетворилася на сировинний придаток не лише Заходу, а й Сходу. Зрушення в структурі українського експорту в останні роки свідчать про те, що наша країна все далі й далі віддаляється від глобальних ланцюгів доданої вартості, оскільки питома вага високотехнологічної продукції зменшується, а частка сировинно-аграрного експорту зростає. З питаннями стосовно необхідності корекції державної економічної політики в напрямку модернізації промислового сектора національного господарства, підтримки національного товаровиробника та прискорення процесів зниження енергомісткості виробництва продукції ми звернулися до Голови Комітету ВРУ з питань промислової політики та підприємництва, кандидата економічних наук Віктора Валерійовича Галасюка.

Сфера природних ресурсів є тим базисом, який значною мірою визначає особливості економічної діяльності, розміщення продуктивних сил, поведінку ринкових суб’єктів. Разом з тим, використання природних ресурсів у багатьох випадках не визначається раціональністю, а навпаки, - є таким, що шкодить як самому ресурсу, так і оточуючому середовищу. Не зважаючи на стрімкі темпи та наслідки використання природно-ресурсного потенціалу, згідно оцінок ФАО за 2017 р., подібний стан справ буде тривати, а одним із драйверів XXI століття і далі виступатиме «зростаюча конкуренція за природні ресурси».

Ярослав СОЛТИС
КОЛИ ВИДАЄШ КРЕДИТ, ТРЕБА ДИВИТИСЬ ПОЗИЧАЛЬНИКУ В ОЧІ ТА СЛУХАТИ, ЩО ВІН ТОБІ РОЗПОВІДАЄ

Yaroslav SOLTYS
GRANTING A LOAN, ONE HAS TO LOOK INTO BORROWER’S EYES AND LISTEN WHAT THEY SAY AND HOW THEY EXPLAIN

Наша редакция продолжает развитие международных контактов, и сегодня наш гость – из Беларуси. Это Сиваграков Алег Владимирович, доцент кафедры философии, социологии и экономики Международного государственного экологического института имени А.Д. Сахарова Белорусского государственного университета (г. Минск), заместитель председателя правления международного общественного объединения «Центр устойчивого развития», кандидат экономических наук, старший научный сотрудник, доцент, автор более 150 публикаций.

У квітні 2016 року Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) розпочала свою діяльність. Цьому передувала двадцятимісячна процедура переходу від пострадянської системи перевірки дотримання вимог стандартів якості й безпечності агрохарчової (сільськогосподарської та харчової) продукції до моделі безпечності харчових продуктів та кормів для тварин, що запроваджена та успішно функціонує в Європейському Союзі. Процеси зміцнення матеріальної та фінансової бази зазначеної Служби, освоєння її фахівцями закріплених функцій і наданих повноважень поєднуються із роботами по завершенню формування національної системи технічного регулювання, впровадженню вимог безпечності в сфері ветеринарного й фітосанітарного контролю та на підприємствах агрохарчового сектора. З питаннями щодо оцінювання реального просування у згаданих секторах до європейської моделі ринкового нагляду та за дотриманням вимог безпечності харчовою продукцією, ми звернулись до доктора економічних наук, професора Державної установи «Інститут економіки та прогнозування НАН України» Дмитра Федосовича Крисанова.

У зв’язку з поглибленням кризових явищ в економіці України все інтенсивніше почали лунати думки представників вищих гілок влади та експертного середовища стосовно перегляду пріоритетів сталого розвитку національного господарства. Звуження внутрішніх інвестиційних можливостей, низький рівень інвестиційної привабливості навіть найбільш ліквідних об’єктів, виведення значних обсягів вільних капіталів потребують від управлінських інститутів та наукових установ розглядати в іншому ракурсі перспективи та ресурсні можливості досягнення окремих пріоритетів, які мають обов’язково бути гармонізовані із 17 Цілями сталого розвитку, схваленими ООН. Необхідність корекції зазначених пріоритетів також зумовлена поглибленням процесів децентралізації влади та реформи місцевого самоврядування, що зміщує центр тяжіння в досягненні окремих із них на рівень регіонів і територіальних громад. З питаннями щодо подальшої імплементації 17 Цілей сталого розвитку у вітчизняну практику макроекономічного регулювання, вибору секторальних пріоритетів, децентралізації влади і реформи місцевого самоврядування ми звернулись до академіка НААН України, директора Державної установи «Інститут економіки природокористування та сталого розвитку Національної академії наук України» Михайла Артемовича Хвесика.

З початку 90-х років минулого століття світова спільнота розглядає сталий розвиток як магістральний напрям та необхідну передумову розширеного відтворення глобальної економіки з урахуванням соціальних, екологічних та природно-ресурсних обмежень, свідченням чого стали міжнародні форуми планетарного масштабу, де були сформульовані цілі сталого розвитку. В Україні перспективи та механізми переведення національного господарства на модель сталого розвитку перебували в площині декларацій та в кращому випадку формування концептуальних засад.

Останні декілька років відзначилися в науково-освітянському вітчизняному просторі потужними кроками в напрямку входження в світову наукову спільноту. Україна підписала Н2020, ввела вимоги до індексації статей вчених, за підтримки МОН проходять численні тренінги та семінари для науковців та викладачів вищої школи по надбанню досвіду, як же стати успішним автором чи грантоаплікантом. Але, звичайно, ці навики не можна отримати за день, чи за тренінг. В Європі науковців готують до такого типу конкуренції майже з студентства. Це зовсім інший підхід для розуміння ключових моментів наукової діяльності і особливо стилістики викладення її результатів та принципових складових. В Україні починає набувати значення «принцип унікальності», що цілком логічно стає передумовою необхідності появи «принципу персоналізації» – так званого життєвого портфоліо персоналії (чи то студента, чи то викладача, чи то науковця). Із розвитком світової мережі Інтернет, інформація про кожного учасника науково-освітнього процесу стає наявною, доступною, накопичуваною. Навіть на рівні ВНЗ стає нормою відслідковування рейтингових позицій протягом довгого періоду. Цей принцип дуже вдало працює для формування члена суспільства, який є свідомим у кожному своєму кроці, адже це «його історія» у цьому суспільстві як особистості, так і як спеціаліста на ринку праці. Але щоб швидко і вдало напрацювати успішний профіль, науковець в Україні має неабияк попрацювати, особливо в сфері гуманітарних наук. Про те, як сьогодні гуманітарію можна ввійти в ці сучасні конкурентні процеси, про можливості й обмеження для публікації та грантоотримання погодилася розповісти кандидат економічних наук, доцент Ганна Олексіївна Харламова. Ганна Олексіївна вже майже 20 років є успішним автором на міжнародній науковій арені, вдало виводить в міжнародні наукометричні бази науковий журнал своєї альма-матер – «Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Економіка» (як відповідальний редактор), є успішним грантоаплікантом та учасником багатьох міжнародних проектів та ініціатив.

В умовах кардинального переформатування центрів тяжіння у глобальному економічному просторі, особливо Східної Європи, перед Україною постало важливе завдання максимально ефективного використання ендогенних чинників соціально-економічного піднесення. Враховуючи те, що наша країна до цього часу де-факто не вступила у постіндустріальну фазу розвитку і не модернізувала виробничо-технічну базу та інфраструктуру матеріального виробництва до вимог п’ятого й шостого технологічного укладу, у спектрі базових ендогенних чинників найбільш вагомими є природно-ресурсні. Більше того, високий рівень ресурсомісткості виробництва переважної кількості видів продукції та значна залежність від зовнішніх джерел постачання паливно-енергетичних ресурсів вимагають перегляду підходів до господарського освоєння власного природно-ресурсного потенціалу як фактора виробництва та базової детермінанти зміцнення енергетичної самодостатності країни. Все це потребує вдосконалення методологічного й прикладного інструментарію економічних досліджень, пов’язаних із застосуванням сучасних форм, методів та механізмів економічного регулювання природокористування. З питаннями про нові тренди й виклики в економіці природокористування ми звернулися до віце-президента НАН України, академіка НАН України Сергія Івановича Пирожкова.