Динаміка і масштаби інновацій у сучасних умовах істотно залежать від рівня інформатизації всіх сфер економіки. Вплив інформатизації на інноваційні процеси можна розглядати з декількох боків.

По-перше, сам процес інформатизації висуває нові вимоги як у галузі технічного забезпечення, так і технологічного (телекомунікаційного), організаційного.

По-друге, із впровадженням інформаційних систем практично в усі сфери діяльності людини з’являється необхідність і можливість удосконалення організації самого процесу її діяльності, зростає потреба в технічних і технологічних інноваціях виробництва.

По-третє, інформатизація наукової сфери, освіти, медицини, бібліотечного фонду тощо, словом, тієї сфери діяльності людини, що формує електронні інформаційні ресурси, дозволяє в кілька разів скоротити пошук того, що вже зроблено, винайдено, і тим самим сприяє скороченню термінів розробки і впровадження нового.

По-четверте, інформатизація сприяє просуванню товарів як на внутрішній ринок, так і на світовий і в той же час забезпечує швидке ознайомлення з аналогічним товаром конкурентів. Щоб товар був конкурентоспроможним, виробникам необхідно витримувати певні вимоги покупців. Тому постійне відстеження і використання інновацій, що дозволяють поліпшити якість та інші характеристики товару, дозволяють підприємству бути конкурентоспроможним.

Для зростання темпів впровадження інновацій необхідно виділити необхідні кошти і скоротити термін впровадження програми «Електронна Україна».


При здійсненні інноваційного розвитку вугільної промисловості необхідно враховувати особливості функціонування цієї галузі, де надзвичайно високе значення має людський фактор (приблизно 30% виробничих витрат припадає на заробітну плату разом із соціальними відрахуваннями) і де понад 90% вугільних шахт і галузь у цілому є збитковими та потребують значної державної підтримки для простого відтворення виробництва і для його розвитку. При цьому саме інноваційний розвиток має забезпечити зниження збитковості і зменшення фінансової залежності галузі від держави, послаблення навантаження на державний бюджет.

Створення нових засобів і технологій вуглевидобування, зважаючи на нинішній фінансовий стан галузі, має здійснюватися на цей час переважно за рахунок державного бюджету відповідно до галузевих інноваційних програм. Водночас слід здійснити заходи для вдосконалення мережі галузевих науково-технічних закладів, створення нових інноваційних структур, комерціалізації результатів наукових досліджень і розробок.

Інститутом економіки промисловості підготовлено й подано до Міністерства палива та енергетики конкретні пропозиції із зазначених питань, включаючи проекти відповідних нормативно-методичних та правових актів.

Підтримка і розвиток вугільного виробництва в Україні можуть бути забезпечені за рахунок будівництва нових і добудування пускових черг шахт, капітальної реконструкції діючих шахт із застарілими пасивними основними фондами, технічного переоснащення активного виробничого апарату, а також впровадження нетрадиційних технологій і диверсифікації виробництва.

Державними органами управління повинні проводитись антимонопольні заходи щодо формування цін на вугілля, продукцію вугільного машинобудування, а також здійснюватися контроль за Діяльністю комерційних інтегрованих структур у частині розподілу прибутку, що припадає вугільним підприємствам та їхньому інноваційному розвитку.

Інноваційний розвиток діючих вугільних підприємств має здійснюватися шляхом впровадження засобів і технологій, що відповідають сучасному рівню НТП. При цьому вугільне виробництво має бути реципієнтом досягнень у сфері машинобудування, електроніки, інформатики та інших наукомістких виробництв. Поряд із технологічними інноваціями, шахти можуть використовувати продуктові інновації у частці видобування, переробки і реалізації корисних побіжних компонентів вуглевидобування: газу метану, будматеріалів, алюмосилікатів, рідкісних металів тощо.

Джерелами інвестиційного забезпечення нововведень на вугільних підприємствах можуть бути: власні нагромадження, включаючи амортизаційний фонд, кошти держпідтримки, акціонерний капітал, кошти внутрішніх і зовнішніх інвесторів, орендні надходження тощо. Однак найважливішим питанням тут є комерційна віддача інновацій за рахунок поліпшення господарської діяльності підприємства — зростання реалізації, зниження собівартості, створення чистого прибутку і в цілому досягнення рентабельності або зниження збитковості виробництва. Найбільш сприятливими результатами інноваційного розвитку підприємства є відмова від держпідтримки, повернення коштів інвестору, розподіл прибутку між усіма учасниками інноваційного процесу (включаючи підприємство — споживача нововведення).

Жодні інвестиційні витрати не мають сенсу, якщо вони не окупаються за рахунок відповідного економічного ефекту. Не мають сенсу й різного роду приватизаційні заходи, якщо вони не супроводжуються припливом інвестицій у техніко-економічний розвиток підприємств.

Приплив коштів, пов’язаний із недержавними інвестиціями, має бути спрямований значною мірою на виробничий розвиток, а не на непомірне збільшення прибутку інвесторів.

Розвиток інноваційних процесів у галузі машинобудування можна розглянути на прикладі Державної акціонерної холдингової компанії «Топаз» (підприємство оборонно-промислового комплексу України), де збереглися міцні зв’язки підрозділів розробки і виробництва, що у минулому реалізовувалися в рамках НВО.

Завдяки новій структурній організації — холдинговій компанії — вдалося зберегти, розвинути й ефективно використовувати науково-технічний інноваційний потенціал «Спеціального конструкторського бюро радіотехнічних пристроїв» ВАТ «Топаз». Продукція цих підрозділів, що випускається, щорічно оновлюється в середньому на 50%.

На відміну від більшості нинішніх українських науково-дослідних установ, що, «розгубивши» свої кадри, тримаються «на плаву» переважно за рахунок здачі в оренду своїх площ, «Спеціальне конструкторське бюро радіотехнічних пристроїв» збільшило свою чисельність із 1996 року в чотири рази. Таким чином, відповідна наукова школа не тільки збережена, а й розширено напрямки наукових досліджень, що у вигляді інновацій реалізуються на виробничому підприємстві ВАТ «Топаз».

У ринкових умовах інноваційна діяльність наукових і виробничих підрозділів визначається фінансовим забезпеченням. У розглянутому вище прикладі особливу роль відіграли фінансові ресурси Промінвестбанку й «Укрспецекспорту». Співробітництво зазначених структур у створенні інноваційної високотехнологічної продукції, якою є «Кольчуга», активізувало інноваційну діяльність радіоелектронного сектора України, у тому числі підприємств «Іскра» (Запоріжжя), «Сатурн» (Київ), «Оріон» (Сміла), «Елсис» (Полтава), «Генератор» (Київ), КрАЗ (Кременчук).

Про високі наукові результати, що досягнуті цими підприємствами, свідчить Державна премія України у сфері науки і техніки 2004 року, що була присуджена колективу розробників цього наукоємного і високотехнологічного виробу.

Таким чином, у машинобудівному комплексі України інноваційна діяльність має концентруватися у сфері високоінтелектуальних і наукомістких виробів при новій формі організації співробітництва в галузі проектування, розробки, виробництва, фінансування і реалізації. Організаційні форми повинні бути націлені на кінцевий результат і протистояти високому рівню конкуренції на світовому ринку.

Ефективна діяльність металургії є визначальною для широкого використання зарубіжної нової техніки і технологій в усіх галузях національної економіки, на що потрібна валюта. Відомо, що валютна виручка від експорту металу становить порядку 40% від загальної валютної виручки країни.

Щодо інноваційної стратегії в чорній металургії, треба виходити з того, що структура виробництва у галузі, її техніко-економічні показники суттєво відстають від нинішніх показників розвинених індустріальних країн.

У прокатному виробництві головним завданням є суттєве підвищення якості та розширення асортименту в напрямку технологічно складних і цінних видів продукції. Зокрема, абсолютно неприпустимим є відсутність в Україні власного виробництва якісного автомобільного листа.

Зважаючи на те, що більшу частину нашого експорту металопродукції становить експорт заготівки, структура експорту плаского прокату (сталевого листа) також с винятково відсталою. Так, у 2002 році експорт оцинкованого листа становив лише 5% від обсягу поставок товстого листа, а листа з іншими покриттями — лише 0,3%. Між тим, у Росії експорт оцинкованого листа становив 25%, а листа з покриттями – майже 3% обсягу експорту товстого листа. А Південна Корея експортувала 400 тис. т товстого листа, 1,1 млн. т (275%) оцинкованого і майже 900 тис. т (225%) іншого листа з покриттями.

Одним із найважливіших напрямів інноваційного розвитку чорної металургії є суттєве зниження ресурсоємності металопродукції. Порівняно із зарубіжними країнами матеріальні витрати на одиницю (тонну) металу на вітчизняних підприємствах значно більші, ніж на зарубіжних.

Приведення чорної металургії до світового рівня потребує значних інвестицій. Це особливо важливо, беручи до уваги величезне зношення основних фондів у галузі. На початок 2003 року в середньому по металургійних підприємствах України зношеність основних фондів сягнула 62%. На всіх металургійних підприємствах із повним металургійним циклом (чавун, сталь, прокат) зношеність основних фондів перевищує 50%.

За розрахунками Мінпромполітики, щоб не випасти з розряду світових виробників сталі, необхідно у найближчі 8-12 років вкласти як мінімум 12-13 млрд. дол. Це відповідатиме приблизно 40 дол. на 1 т річного виробництва сталі. У США такі витрати становлять приблизно 30 дол. на 1 т сталі.

Виходячи з визначальної ролі експорту в розвитку чорної металургії України, особливу увагу слід звернути на необхідність корінних змін у якості металопродукції та її асортименту.

Нині за Україною закріплено роль постачальника прокату низького переділу. Висока питома вага у товарній структурі експорту напівфабрикатів із низькою доданою вартістю суттєво заважає одержанню й акумулюванню коштів для проведення необхідної модернізації виробничих потужностей ГМК України і тим більше накопиченню валютних ресурсів для інноваційної діяльності в інших галузях.


Досвід провідних вітчизняних підприємств свідчить, що резерви розвитку інноваційного потенціалу як чинника інноваційної перебудови економіки слід шукати не тільки на макроекономічному рівні, а й безпосередньо на підприємствах. Саме тут необхідно здійснити кардинальні перетворення у системі внутрішньофірмового менеджменту, оскільки вдосконалення макроекономічних важелів є лише передумовою створення сприятливих умов ефективного господарювання. Так, наприклад, на ЗАТ «Новокраматорський машинобудівний завод» розроблена та успішно функціонує ефективна система мотивації працівників, що сприяє посиленню зацікавленості та включенню робітників у процес реалізації моделі інноваційного розвитку.

Інноваційну перебудову економіки здебільшого забезпечують наукові кадри та їх використання. В Україні склалася стійка негативна тенденція зменшення спеціалістів, які виконують науково-технічні роботи. Це не відповідає загальносвітовій тенденції зростання чисельності таких кадрів.

Аналіз динаміки чисельності кадрів вищої кваліфікації, які мають учений ступінь, свідчить, що їхня кількість поволі зростає, однак погіршується вікова структура. Суттєво зросла частка науковців передпенсійного та пенсійного віку.

Простежується невідповідність структури підготовки кадрів потребам економіки. У системі професійної освіти більше половини випускників отримують дипломи про вищу освіту, що перевищує наявні потреби промисловості.

Це потенційно сприяє створенню умов для інноваційного розвитку, однак неефективне використання кваліфікованих кадрів та недостатня якість їх підготовки не забезпечують повної реалізації інноваційних можливостей. У той же час відчувається нестача фахівців інженерних спеціальностей, що стримує розвиток інноваційної діяльності. Наприклад, на ринку праці Донецької області на початок 2005 року попит на таких фахівців як інженер-програміст, енергетик, механік, конструктор у 1,5-2 рази перевищував пропозицію.

Необхідною є модернізація системи освіти в країні, яка має ґрунтуватися на таких пріоритетах: безперервність професійної освіти, забезпечення її інвестиційної привабливості, підвищення доступності та якості освіти.

Головними напрямами удосконалення системи освіти в Україні мають бути:
- присвоєння кваліфікації професійними співтовариствами через механізм суспільної акредитації освітніх програм;
- створення загальнонаціональної незалежної системи оцінки якості освіти;
- розвиток дворівневої системи вищої освіти: бакалаврат і магістратура, а за окремим переліком програм — збереження безперервної підготовки фахівців;
- впровадження інноваційного навчання, спрямованого на розвиток інноваційної культури: нестандартного мислення, навичок творчої діяльності та ін.;
- формування системи національних університетів, головним принципом якої є обов’язковість проведення вищим навчальним закладом фундаментальних і прикладних досліджень та перспективних розробок у галузі освітніх технологій.

Впровадження в Україні принципів Болонської конвенції вимагає органічного поєднання систем вищої освіти та науки. Згідно з ним передбачається створення Європейського простору вищої освіти й наукових досліджень. Таким чином, перед академічною наукою в Україні постає завдання органічного об’єднання наукової та педагогічної діяльностей. У зв’язку з цим в установах Національної академії наук України необхідно розширити навчально-наукову базу й забезпечити підготовку кадрів, які вміють самостійно ставити, вирішувати завдання інноваційного розвитку на основі більшої концентрації спільних зусиль.

Входження до простору Болонського процесу вимагає значних змін у процедурі фінансового і матеріально-технічного забезпечення, класичних університетів, організації праці професорсько-викладацького складу, роботи студентів та аспірантів, змісту низки законодавчих нормативних документів. Це пов’язано також із тим, що вказана концепція будується на різкому скороченні аудиторних занять, на активній науковій діяльності викладачів.

Інноваційний потенціал суспільства залежить від його інтелектуального потенціалу. Так, кожний відсоток приросту ВВП супроводжується випереджаючим зростанням інноваційного потенціалу. У цілому, чим вищим є рівень інтелектуального потенціалу та обсяг ВВП, тим більшими темпами зростає й інноваційний потенціал. В Україні за період 2000-2003 років темп приросту обсягу науково-технічних робіт випереджав темп зростання ВВП усього на 8%, а його частка у ВВП становила лише 1,3%. Це свідчить про поки що слабкий вплив інноваційної діяльності на економічне зростання.

У зв’язку із вищезазначеним посилюється актуальність впровадження нового концептуального підходу — утворення мережі інноваційних центрів нового типу, спрямованих на передавання до галузей економіки найбільш цінних високодохідних пропозицій за рахунок створення умов для талановитих авторів, незалежно від їхньої приналежності до наукових шкіл.

Для підвищення інноваційної активності зайнятих громадян України потрібні:
- модернізація системи освіти, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів;
- розробка механізмів стимулювання інноваційної активності працюючих і роботодавців;
- створення мережі інноваційних центрів;
- розвиток систем страхування інноваційної діяльності;
- забезпечення умов для використання лише тих інновацій, які держава в змозі якісно контролювати і прогнозувати соціальні наслідки їхнього впровадження;
- розробка механізму збереження у виробництві працівників старшoгo віку з високим інноваційним потенціалом;
- створення сприятливого інноваційного клімату в суспільстві за рахунок відповідного ідеологічного, інформаційного забезпечення тощо;
- соціологічні дослідження, спрямовані на виявлення соціокультурних ресурсів інноваційного розвитку країни.


1. Закон України «Про інноваційну діяльність» від 4 липня 2002 року № 40-ІV // Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 36. — С. 266.
2. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. / Держкомстат. — К., 2002.— 316 с.
3. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Стат. зб. / Держкомстат. — К., 2004. — 345 с.

Олександр АМОША,
директор Інституту економіки промисловості НАН України,
академік НАН України

Опубліковано в журналі «Економіст» №6, червень 2005 р.