Першим сигналом стосовно псевдореформаторської спрямованості дій українського уряду, який сформувався відразу після Революції Гідності, став демарш міністра економічного розвитку і торгівлі Павла Шеремети, який фактично виступив проти подвійних стандартів формування економічної політики.

Другим сигналом стало виведення іноземних членів українського уряду, непідконтрольних українським олігархам, що перетворило діяльність уряду у вже традиційне для вітчизняної дійсності механічне виконання запитів олігархічному капіталу.

Уряди Яценюка та Гройсмана в період з 2014 по 2017 рік не змогли забезпечити зміну пріоритетів в державній економічній політиці, зокрема в частині відновлення величини реальної середньої заробітної плати, яка мала місце до кінця 2013 року. Уряди Яценюка та Гройсмана економічну політику звели до співробітництва з Міжнародним валютним фондом (МВФ), надання траншів останнім завжди супроводжується додатковими вимогами щодо застосування преференцій окремим категоріям українців, а також щодо регуляторного впливу на природні монополії та підприємницькі структури, які здійснюють виробництво товарів першої необхідності.

В результаті природні монополії на порядок підвищили тарифи за газ, тепло і електроенергію, що звузило можливості реального сектору збільшити заробітну плату найманим працівникам у зв’язку із значним зростанням питомої ваги матеріальних затрат в структурі операційних витрат.

В динаміці середньої заробітної плати спостерігалась висхідна тенденція за період з 2000 по 2008 рік. Це пов’язано з тим, що у 2000 році українська економіка вийшла з фази економічної кризи і перейшла у фазу макроекономічної стабілізації. Враховуючи те, що номінальна заробітна плата не віддзеркалює реальних позитивних зрушень у збільшенні доходів домогосподарств у зв’язку з впливом інфляційного чинника для відображення реальних змін щодо підвищення купівельної спроможності громадян України використаємо показники середньої заробітної плати в доларовому еквіваленті, а також реальної середньої заробітної плати в гривнях.

За період з 2000 по 2008 рік відбулося зростання середньої заробітної плати в доларовому еквіваленті (у 2008 році порівняно з 2000 роком середня заробітна плата збільшилася на 301 долар). Це стало наслідком економічного зростання в цілому, зумовленого сприятливою кон’юнктурою на світових ринках для українських експортерів сировинних товарів, а також пожвавленням випуску високотехнологічної машинобудівної продукції, яка спрямовувалася на ринки країн СНД.

За аналогічний період відбулося також зростання реальної середньої заробітної плати в гривнях. Якщо у 2000 році реальна середня заробітна плата становила 99 грн., у 2004 – 172 грн., у 2007 – 256 грн., то у 2008 – 278 грн. Тобто у 2008 році порівняно з 2000 роком середня заробітна плата в гривнях збільшилася у 2,8 разу (рис. 1).



На жаль, в період економічного зростання 2000-2008 роки Уряд не стимулював корпоративний сектор левову частку прибуткових надходжень спрямовувати в модернізацію техніко-технологічної бази виробництва, щоб отримати конкурентні переваги на традиційних ринках у середньостроковій та довгостроковій перспективі. Відображенням інноваційної пасивності держави та корпоративного сектора в період економічного зростання стало обвальне падіння виробництва та рівня заробітної плати у 2009 році порівняно з 2008 роком.

Так, у 2009 році порівняно з 2008 роком середня заробітна плата в доларовому еквіваленті зменшилася на 98 доларів, а реальна середня заробітна плата в гривнях на 21 грн. Зміцнення позицій олігархів від «руди та металу» у 2000-2013 роках у зв’язку із створенням владою для них «тепличних умов» дало можливість частково відновити позиції на світових сировинних ринках, що відобразилося на зростанні середньої заробітної плати.

Зокрема, у 2013 році порівняно з 2009 роком середня заробітна плата в доларовому еквіваленті збільшилася на 158 доларів, реальна середня заробітна плата в гривнях – на 63 грн. у 2014 році порівняно з 2013 роком внаслідок загострення політичної кризи та виникнення конфлікту на Сході країни відбулося значне зменшення середньої заробітної плати як у доларовому, так і гривневому еквіваленті.

Так середня заробітна плата у доларовому еквіваленті у 2014 році порівняно з 2013 роком зменшилася на 171 долар, у гривневому еквіваленті (мова йде про реальну середню заробітну плату) – на 63 грн. У 2015 році уряду не вдалося переломити низхідний тренд в динаміці середньої заробітної плати. Так у 2015 році порівняно з 2014 роком середня заробітна плата в доларовому еквіваленті зменшилася на 60 доларів. У 2016 та на початку 2017 рокуй надалі відбувалося зменшення середньої заробітної плати в доларовому еквіваленті та реальної середньої заробітної плати в гривнях.

Уряди Яценюка та Гройсмана за період з 2014 по 2017 рік внаслідок відсутності адекватного реальній ситуації пакету антикризових заходів, зокрема в частині підтримки вітчизняного товаровиробника та стимулювання збільшення заробітної плати, сформували передумови для подальшого падіння індексу купівельної спроможності національної грошової одиниці. У 2017 році порівняно з 2008 роком купівельна спроможність однієї гривні зменшилася в 3,75 разу, порівняно з 2013 роком – у 2,5 разу (рис. 2). Падіння купівельної спроможності 1 грн. у 2014-2017 роках супроводжувалося неодноразовим підвищенням цін за газ, тепло та електроенергію, що в умовах падіння середньої заробітної плати кардинальним чином поглибило зубожіння українських громадян.



Відсутність необхідної мотивації в найманих працівників у зв’язку з неадекватним рівнем оплати понесених ними трудових затрат та подальше підвищення рівня фізичного спрацювання основного капіталу виробничих підприємств призвело до подальшого зниження річної продуктивності праці в доларовому еквіваленті. Якщо у 2008 році в період діяльності уряду Юлії Тимошенко річна продуктивність праці одного працюючого становила 8,6 тис. дол., то у 2015 – 5,8 тис. дол., а на початку 2017 року – 5,1 тис. дол. Тобто в період прем’єрства Арсенія Яценюка річна продуктивність праці в доларовому еквіваленті порівняно з періодом прем’єрства Юлії Тимошенко зменшилася на 32,5 %. Продуктивність праці при прем’єрстві Гройсмана порівняно з прем’єрством Тимошенко зменшилася на 40,6 % (рис. 3).



В цілому відмінностей між політикою урядів Яценюка та Гройсмана не спостерігається, оскільки вони сформовані тією ж самою парламентською більшістю. Уряд Гройсмана продовжив політику уряду Яценюка, яка зорієнтована на виконання вимог МВФ, селективну завуальовану підтримку наближених до владного істеблішменту бізнес-груп, підтримку природних монополій через нерегульоване зростання цін на послуги газопостачання, теплопостачання та електропостачання.

Уряди Яценюка та Гройсмана також були зорієнтовані на виконання комплексу формальних дій з відповідним їх представленням для широкого загалу, які з точки зору хрестоматійних ринкових правил є необхідними для забезпечення прозорості українських відносин, але за умов української дійсності не дають бажаного ефекту в короткостроковій перспективі і фактично спрямовані на окозамилювання пересічних українців.

Щоб забезпечити видимість реформ як для міжнародних фінансових донорів, так і для більшості населення України, Уряд намагається спорадично реорганізовувати ті сфери, які традиційно були на утриманні держави – медицину, освіту та науку. Натомість у бюджетоформуючих галузях позитивних зрушень не спостерігається.

Уряд цілеспрямовано пропагує небувалий для сучасної економіки розвиток аграрного сектора, називаючи його «локомотивом розвитку», що й надалі поглиблює сировинну орієнтацію української економіки та створює передумови для виснажливого використання природних ресурсів.

Якщо колишній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко весь час маневрувала, шукала резерви для збільшення заробітної плати бюджетникам та часткового відшкодування втрат клієнтам Ощадбанку СРСР, то Уряди Яценюка та Гройсмана під прикриттям «реформ» сформували підґрунтя для подальшого зубожіння значної частини українських громадян.

Фактично з 2014 по 2017 рік в Україні діє один і той же уряд. Заміна прем’єр-міністра за таких умов не забезпечила необхідної корекції реформ в частині посилення їх соціальної спрямованості, оскільки уряд формує одна і та ж парламентська більшість.

Уряд Яценюка та Гройсмана не використовував інструменти макроекономічного регулювання, які викликали б спротив зі сторони олігархічного капіталу, тому ідеологічно індиферентні та олігархічно орієнтовані «Воля народу» та «Відродження» разом з БПП, «Народним фронтом» та примкнувшим до них Ляшком схвалять діяльність уряду і дадуть Гройсману карт-бланш для подальшої роботи.

Дуже цікавим є порівняння із взаємовідносинами Франкліна Рузвельта та акул американського бізнесу в період подолання наслідків Великої депресії. Франклін Рузвельт дуже жорстко боровся з проявами монополізму та забезпечив прозору діяльність банківської системи, що викликало спротив зі сторони Ліги свободи, яка відображала інтереси великого капіталу.

Тим самим Рузвельт викликав на себе вогонь зі сторони переважної більшості ЗМІ, які були у власності найбільших олігархічних груп. В умовах української дійсності підконтрольні олігархам ЗМІ (в першу чергу телевізійні канали) в цілому підтримують дії Уряду за винятком окремих випадків, коли відбувається конфлікт інтересів стосовно перерозподілу власності та сфер впливу.

Зрештою надзвичайно підозрілою є прихильність великого капіталу до нинішньої парламентської більшості та діючого уряду. Напевно головні українські олігархи задоволені діями уряду, оскільки останній зберігає статус-кво для монополістів на базових ринках, який був в часи Кучми, Ющенка та Януковича, а це – основна причина злиденності українського народу.

Василь Голян,
директор громадської організації «Європейський аналітичний центр»